Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

дальньому краї Поясу.

— Наскільки далеко?

— Я порозпитувала, — сказала Глорія. — Ганімед.

— Нгуєн?

— Так.

— У твого друга довгий язик, — сказала Авасарала.

— Я ніколи не кажу йому правди. Ти мала б це знати.

— Отже, я у тебе в боргу.

Глорія кивнула різко, як крук, і закрила канал. Авасарала дов-генько сиділа і мовчала, приклавши пальці до губ, та подумки

пересувалася по ниточках прихованих значень, як струмок, що

біжить по камінчиках. Нгуєн відправляє додаткові кораблі на

Ганімед і робить це тихо-тихо.

Розгадка до «чому тихо-тихо» була простою. Якби він зробив

це відкрито, вона б його зупинила. Нгуєн був молодим

і амбітним, але не дурним. Він теж робив висновки і якось

дійшов думки, що відправлення додаткових сил у роз’ятрену

рану, якою є станція Ганімед, піде на краще.

— Ой, бабуню! — покликала Кікі.

Почувши сміх у її голосі, Авасарала знала, що дівчинка задумує

пустощі. Вона підвелася з-за столу і попрямувала до дверей.

— Я тут, Кікі, — сказала, входячи на кухню.

Кулька з водою поцілила їй у плече, не розірвавшись, натомість упала на підлогу і луснула біля ніг, після чого навколо

неї потемніла кам’яна плитка. Авасарала підняла розгніване

обличчя. Кікі стояла у дверях, що ведуть надвір, демонструючи

щось середнє між страхом і захватом.

— Невже ти щойно нашкодила в моєму будинку? — запитала

Авасарала.

Зблідла дівчинка кивнула.

— Знаєш, що стається з поганими дітками, які шкодять

в будинках своїх бабусь?

— Їх лоскочуть?

— Ще й як! — скрикнула Авасарала і кинулася до неї.

Кікі, звісно, втекла. Їй-бо було вісім. У неї боліли суглоби

тільки від швидкого зростання. І, звичайно, зрештою вона

дозволила бабусі спіймати себе і залоскотати до крику. Коли

Ашанті з чоловіком прийшли забрати своїх дітей на літак назад

до Новгорода, сарі Авасарали було брудним од трави, а волосся

стирчало в усі боки, ніби вона стала карикатурою самої себе, ураженої блискавкою.

Авасарала двічі обійняла дітей перед виходом, щоразу

підсовуючи їм шматочки шоколаду, потім поцілувала свою

доньку, кивнула зятю і з порога помахала їм усім. За їхньою

машиною поїхала група охоронців. Ніхто з її настільки близьких

родичів не був захищений од викрадення. Це було просто

частиною її життя.

Вона довго була у дýші, марнуючи забагато води — майже

загарячої для комфорту. Їй завжди, із самого дитинства, подобалося, коли ванна ледь не ошпарює. Якщо не відчувала

легкого пощипування і пульсування під шкірою, коли

витирається, значить, щось було не так.

Арджун сидів на ліжку й уважно читав на планшеті. Авасарала

підійшла до своєї шафи, кинула мокрий рушник у кошик

і натягнула бавовняний халат.

— Він думає, що це зробили вони.

— Хто що зробив? — перепитав Арджун.

— Нгуєн. Вважає, що за всім стоять марсіяни. Що буде другий

напад на Ганімед. Він знає, що марсіяни не відправляють туди

свій флот, і все одно надсилає підкріплення. Йому байдуже, чи

це завадить мирним перемовинам, тому що для нього вони —

просто гівно на паличці. Втрачати нічого. Ти чув, що я сказала?

— Так, чув. Нгуєн думає, що це Марс. Він будує флот

у відповідь. Бачиш?

— Ти розумієш, до чого я веду?

— Зазвичай? Ні. Але Максвелл Асінніан-Кох щойно

опублікував статтю про постліризм, яка завалить його листами

ненависті.

Авасарала хихикнула.

— Ти живеш у своїй бульбашці, любий.

— Так, — погодився Арджун, гортаючи пальцем по екрану

планшета.

Він підвів очі.

— Ти ж не проти, правда?

— Я люблю тебе за це. Залишайся. Почитай про постліризм.

— Що збираєшся робити?

— Те, що завжди. Спробую захистити цивілізацію від

руйнування, поки діти є її частиною.

* * *

в’язати. Ця навичка не закріпилася, але дівчинка вивчила деякі

інші уроки. Одного разу вона сильно затягнула вузол на мотку

пряжі, але,