Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

— Що, — каже голова, — жаль батьківського сина, аж з виду змінився?

— Ні, — кажу, — поспішав до вас, так трохи втомився.

Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, — так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами... Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь — іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: «Хто мене тепереньки, — думаю собі, — буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?..» Глянув він на мене та й пита:

— Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може, не здужаєте?..

— Некрутський набір, сину, — кажу, — завтра підемо у... — не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.

— Чого ж ви зажурились, тату, — каже, — хіба не знали, що я на черзі?

— Не знав, — кажу, — і в голову собі сього не клав!

Став він мене втішать, заспокоювать:

— Не журіться, тату, — каже, — некрутства, як смерті, не минуть; послужу, — каже, — коли Господь поможе, Богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!

Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.

Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював, і молитви читав — так нічогісінько не вдіяли.

Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограду од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, і пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам’ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю... Полегшало мені трохи, однак усе-таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувать:

— Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.

Як я це почув, то неначе мені очі розв’язали: зараз-таки і зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь — біля воріт стоїть москаль.

— Чи тутечки, — питаю, — Іван Кравченко?

— Батьків син? — одказує москаль.

— Глянь, — кажу, — і у вас він так прозивається?

— Так, — каже, — він себе записав у списках. А нащо вам його?

— Він, — кажу, — батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві, скажіть, де він?

— У нашій роті служить, — каже, — тільки теперечки його нема на ротному дворі — пішов на муштру.

— Де ж та муштра у вас? — питаю.

— На вигоні, — каже, — от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.

Пішов я вуличкою, іду, неначе хто у спину мене штовха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь із-за вугла, аж бачу — дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь — як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь — аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: «Іване», а він до мене: «Батьку!» Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую — командир репетує:

— Смирно!.. як ти осміливсь, сякий-такий, з хронту виходить?.. Палок!

Іван одчахнувсь од мене, стоїть наввипинки перед командиром і