Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

своїх юних підопічних співати гімн у славу Імператорового Дня народження. Шлак, суцільний шлак. А революції-то немає часу просіювати шлак у пошуках золота, займатися освітою та реабілітацією всіх пропащих. Уже місяць збіг від прибуття Фестивалю, тож невдовзі над їхніми головами забовваніють сталеві кораблі імператорського флоту.

І допоки Буря хоч якось впливає на ситуацію, охочих співпрацювати та карати цивільне населення, захоплене у вир повномасштабної економічної сингулярності, вони тут не знайдуть. Сингулярність — цей історичний злам, по якому зміни розгортаються з експоненційним, щораз вищим темпом — страхітливе випробування. Поява Фестивалю на орбіті колоніального світу, де ще не розпочалась навіть індустріальна фаза, спричинила народження економічної сингулярності; фізичні товари стали просто атомами, процес реплікації яких — без людської участі й догляду — повністю забезпечували машини. Сингулярність стартувала одразу на крейсерській швидкості, немов артилерійським вогнем, ущент зруйнувавши суспільний устрій, економічний лад і традиційне мислення. Лише категорія «попереджених-озброєних» (власне, підпілля екстропійних інакодумців, суворі люди незгірш самого Бурі) мали готовий план, як діяти в умовах, коли плавився сам каркас суспільства, що опинилося надто близько до паяльної лампи прогресу.

От тільки ціна всіх цих змін та ролі управлінця з кожним днем здавалася Рубенштейну все більш гіркою. Ні, він не бачив альтернативи, але й народ звик до того, що ним опікується отцівська церква та лагідний терор місцевого батечка — герцога Політовського. Звичку, набуту за десятки поколінь, не переломити за ніч, та й ліс рубають, як відомо, тріски летять.

У самого Бурі була одна фатальна вада: він цурався насильства. Він ненавидів обставини, які змусили його підписувати смертні вироки та накази про примусову віртуалізацію громадян, і злився на них. Революція, про яку він так довго мріяв, мала бути славетною подією, незаплямованою застосуванням брутальної сили, а от реальний світ, сповнений закостенілих учителів і тупоголових попів, став великим розчаруванням. Чим більше він був змушений плямувати свої ідеали, тим більший біль відчував, тим більше журився, а відтак — усе сильніше ненавидів людей, які перетворили його на бридкого кровожерного м’ясника, і — своєю чергою — самі стали мукою для жорен революції та лезами скальпелів, що ночами впивалися йому в мозок, штрикали його сумління, під’юджуючи планувати нові хвилі чисток та підневільну віртуалізацію.

Буря з головою поринув у роботу, забувши про навколишній світ, зневірений і все смутніший від обов’язків, які він завжди мріяв виконувати, але ніколи не замислювався про все їхнє жахіття. Аж раптом до нього промовив голос:

— Буря Рубенштейн?

— Що?! — він підняв голову, схожий на молодшокласника, якого дуже строгий учитель заскочив за байдикуванням на уроці.

— Говорити. Ми. Треба.

Те, що займало стілець навпроти нього, скидалося на ожилий кошмар. Він кілька разів кліпнув очима, намагаючись навести різкість. Голошкуре, рожеве, крупніше від людини, з опецькуватими лапками й дрібними рожевими оченятами, а ще — чотирма велетенськими жовтуватими іклами, що були би схожими на пацючі різці, якби сам пацюк був завбільшки з слона. Оченятами істота прикипіла до нього, і в них читався бентежний інтелект, а лапами — копошилася в химерній поясній сумці, єдиному своєму одязі.

— Ти говорити. Зі мною.

Буря поправив пенсне і примружився, дивлячись на істоту.

— Хто ви? Як ви сюди потрапили? — запитав він. «Я мало сплю, — десь на задньому плані крутилася тиха думка. — Рано чи пізно таке мало статися від зловживання кофеїновими таблетками…»

— Я є. Сестра Меткий Розум. Сьома. Із клади Критиків. Говорити зараз зі мною.

Зморшками Рубенштейнового обличчя пробіг вираз граничного спантеличення.

— Хіба ми не вас стратили минулого тижня?

— Дуже сильний сумнів. — В обличчя Бурі війнуло парким духом капусти, гнилизни й землі.

— Ну і знатно. — Запаморочений, він відкинувся на спинку стільця. — А то нестерпно припускати власне божевілля. Як ви пробралися повз мою охорону?

Істота, що займала стілець навпроти, витріщилася на нього. Її погляд вибивав із колії, немовби вас тягнула зв’язаного на ешафот шаблезуба сосиска-канібал.

— Ваша охорона є. Без розумності. Без власної інтенційної установки. Дуже скоро ви отримали урок. Не довіряти охороні без розумності. Не бачить загрозу. Я зробила себе незагрозливою в їхніх… у вас немає слова на позначення цього.

— Зрозумів. — Буря неуважно потер лоба.

— Ні, не зрозуміли. — Сестра 7-ма вишкірилася на Рубенштейна, і він одсахнувся від двадцятисантиметрових жовто-коричневих ікл, придатних для риття нір і здатних прогризти й бетон. — Жодних питань, людино. Я питаю, ти маєш розумність? Свідчення непереконливі. Тільки розумність здатна творити мистецтво, ваші твори непереконливі.

— Не знаю… — Він замовк. — А навіщо вам узагалі це знати?

— Питання, — істота й надалі шкірилася на нього. — Ви питали. Питання. — Ледве здригаючись, вона погойдувалася на стільці, і Рубенштейн почав охайно шукати під столом тривожну кнопку, якою можна просигналізувати про небезпеку в кімнаті охорони. — Хороше питання. Я є Критик. Критики подорожують за Фестивалем багато життів. По прибуттю наша мета — Критикувати. Найперше мені треба знати, чи я критикую розумних створінь. Чи переді мною лялькова вистава, зіграна на печерній стіні реальності. Зомбі чи зимбо? Тіні свідомості? Розвага для Есхатона?

По спині в Бурі пробіг холодок.

— Я, здається, розумний, — обережно промовив він. — Звісно, я відповів би так само, навіть якби розумним не був, еге ж? На ваше питання неможливо відповісти. То навіщо його взагалі ставити?

Сестра 7-ма подалася вперед.

— Ваш народ нічого не просить, не ставить питань, — прошипіла вона. — Їжа? Так. Зброя? Так. Мудрість? Ні. Починаю думати, ви не усвідомлюєте