Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Він зітхнув, розвернувся.

— А що вам від хлопця потрібно? — стривожився Федір Ілліч.

— Нічого, просто поговорити. Він тут спить?

— Ну. Але, значиться, поговорити й поговорити, ходили вже тут від самої Москви таємні жандарми…

— Ні, — засміялося, — не про такі розмови йдеться. Де його ковдри?

Федір знизав плечима.

— Віддав нам. Каже, що не потребує, що йому гаряче. Звідки ви, чи не з Литви? Моя сестра Євдокія, нехай з Богом спочиває, жила в Вільні до тисяча дев’ятсот дванадцятого, може, ви коли бували в таверні Любича?

— Ні.

Повернувся проводник.

— Немає, — тепер він виглядав стурбованим. — Він міг зійти в Богдановичу.

— І залишив свої речі?

Панна Єлена зробила таємничу міну.

— Таємниця Зникаючого Пасажира, — прошепотіла вона.

З’явився проводник вагона; вже почалася тиснява, затор у коридорі — в такій замкнутій спільноті будь-яке порушення природного ритму дня виростає до рівня сенсації.

— Ходімо краще до службового.

Проводники вказували шлях. Проводник купейного вагона негайно замкнув двері, заклопотався біля самовара, гостей треба пригостити, це нічого, що власне повертаються зі сніданку. Старший службовець розстебнув прикрашену галунами куртку мундира, його черево перелилося понад широким поясом, і так він розсівся біля вікна. Смикнувши себе за бороду, він похитав головою, що ж це вельможне панство собі гадає, у нашому потязі такі речі не трапляються, ми за кожного пасажира відповідаємо, кожного пасажира маємо на обліку, певно вислизнув нишком на зупинці й не встиг вчасно повернутися, з тими, хто подорожує люксом, такого ніколи б не сталося і статися не має права, можу запевнити ваші ласкавості. Він притиснув руку до серця. Його звали Сєрґєй; купейного він кликав «Ніко». Один із них був більше розжалоблений, другий — більше сердитий: обидва збентежені.

Спостерігалося за грою панни Муклянович. Тепер вона ледь покрутила скляницю у руках, ледь нахилилася над ебонітовою стільницею, де спочивали детальні розклади руху й вагонні рознарядки. Трішки поворушить голівкою у потоці сонячного блиску, трішки примружить очі від блиску. Що робити? Капітулювати знову? Ба, капітулювалося, не відправивши її одразу після першого шепоту Сєрґєя про Мефодія.

— То ви кажете, — підхопила Єлена, — що той Пєлка брав участь у єкатеринбурзькій бійці. Що — послідовник святого Мартина. Незабаром після від’їзду з Єкатеринбурга хтось приходить до отделения Пєлки, виходить з ним — і тільки Пєлку й бачили. Проводники можуть поклястися; у всякому разі, ніде у вагонах другого класу нашого Мефодія Пєлкі немає.

— Він міг зійти й запізнитися до від’їзду, як каже Сєрґєй. Мабуть, зійшов.

— Або вистрибнув.

— Або вистрибнув.

— Або його викинули.

— Це теж можливо.

— Або викинули його труп.

— Або так, — погодилося.

Панна пригубила паруючий чай. Потягнулося за цукром. Потяг струснуло, сірі кристалики розсипалися на чорній гладіні сухим снігом.

Купе було не ширше, ніж купе в люксі, чотири особи вже створювали тут тісняву, а позаяк вікно залишалося зачиненим (при відчиненому неможливо було би розмовляти під час руху), й крізь його шибу степове сонце нагрівало приміщення, наче теплиці в ботанічному саду, й грів його самовар, гріла спітніла туша Сєрґєя, — то хутко запанувала характерна для купейних вагонів задуха, масляниста волога конденсувалася на шкірі, текла піднебінням до горла… Повернулися спогади про кам’яницю пані Бернат, ковтнулося слину, вже густу, вже липку. Гарячий чай повинен був ще більше підвищити температуру тіла. Оті, в третьому, четвертому класі, — подумалося — подорожують у тих уже майже худоб’ячих вагонах у стані цілковитого склеєння, не людина й людина, а колектив і колектив, великі блоки м’язистої туші Імперії, багатоликі, сторукі, багатомовні, але одна кров у них кружляє, одна слина, один піт.

— А ви, пане Бенедикте, знаєте того Пєлку — звідки?

Знизалося плечима.

— Не знаю. Учора побачив його при трупьей роботе, велів його знайти, може б він мені щось із того пояснив, але, мабуть, уже не пояснить.

— Цікаво, що він узагалі виїхав з Єкатеринбурга… Хто ж там був? Ви й далі наполягатимете, що то випадкові головорізи?

— Мартинівці.

— Ага! — в неї засвітилися очі. Вона дедалі більше нагадувала дитину, втішену черговими подарунками: превелика радість і хвилювання, перш ніж потягне за першу стрічку, перш ніж розірве папір. Таємниця захоплює, доки вона щільно запечатана й спритно упакована: вона містить у собі всі найпрекрасніші можливості. Кримінальні загадки існують не для того, щоб їх розв’язувати; розв’язані, вони стають ні для чого непридатними.

— Тамті мартинівці напали на вас і пана Фессарa, а відтак мартинівець Пєлка кинувся вас захищати, так? Ммм, — зробила вона великий ковток, — щось це виглядає на релігійну справу, ви мусили десь наступити їм на мозоль.

— Ба! Я тільки нещодавно почув про Мартина. Мабуть, якась схизма в секті. Або інша чвара під образáми. Тоді й справді найсуворіша жорстокість між братами, немає жодного милосердя. Але ви мені й так не вірите, адже я змовився з князем, і, мабуть, із самим царем. Черт их побери. Ким він узагалі був — той Мартин?

Проводники прислухáлися до розмови польською мовою — почувши ім’я Мартина, вони перезирнулися, Сєрґєй зітхнув, поліз у кишеню мундира за флягою і заправив собі темний чай; сьорбнувши, він зітхнув удруге… — Мартин, ех, Мартин. — Він перехрестився. — Знаємо його, пане, їздять тут такі, ох, знаємо.

Хто б знав їх краще, ніж воротарі Сибіру: проводники Транссибірського експресу? Кожне паломництво послідовників Мартина починається від Транссибу. Хочуть вони того, чи ні, вірять, чи ні, — вони диякони цієї Церкви.

Буркнувши, щоб Ніко прикрутив посвистуючий самовар, Сєрґєй заходився розповідати, хутко впадаючи в тон і мелос двірської казки: чужий голос, чужі слова — з уст найнижчих герольдів Криги.

Отож, був собі в краю якутському Монастырь Авагенский, після Раскола й реформ патріарха Никона облеченный лихою славою розплідника ренеґатів, релігійних відщепенців, пристановища для старообрядців і різних сектантів. Начебто саме там готували криївку для засланого протопопа Авакума; Авакума, утім, засудили до спалення живцем і вбили після жорстоких тортур. У ті часи багато хто гинув у вогні, з власної, однак, волі. Збирали родини, з бабами, з дітьми, зі своїми священними книгами, замикалися у церкві, а під церкву підкладали вогонь. Гинули самосожигатели цілими громадами. Були роки, коли йшли з димом до неба понад тридцять тисяч старовірів; Авакум схвалював таке самосожжение, втечу разом із Церквою від уже цілком опанованого Антихристом світу, очищення у полум’ї.

— А чому ж отой раскол виник?

— А-а, вельможний пане, бо Никон дозволив проповіді на відправах, ходу в церквах у напрямку, протилежному