Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Звучало, наче погроза. Але дивилась вона підбадьорливо та постійно демонструвала, як це смачно. Ех, помирати, то помирати! Я відламала шматочок сирника і поклала до рота. Небеса! У Катрю не вмістився один сирник, то я доїла його замість неї. Я зрозуміла, що тепер це моя улюблена страва.

– А часто тут сирники?

– Мабуть, двічі на тиждень, – відповідала Катря. – А ще буває сирна запіканка, пончики, налисники, млинці…

На превеликий жаль, я не звернула уваги, що Катря та й всі інші користувалися дивним сувеніром під назвою «виделка». Як всі вигнанці Полярної пустки, я хапала їжу руками, і багато поглядів прикипіло до мене.

Уже коли я доїла, Катря продемонструвала:

– Виделка. Ложка. Ще є ніж.

– Ніж я знаю, – кивнула я.

– Виделкою наколюють або відламують, якщо страва розсипчаста. Великою ложкою – її тут нема – їдять рідкі страви, а маленькою – ось вона – їдять десерти, насипають цукор і колотять чай. Ось так, – показала вона.

– Що таке чай?

– Деяке листя, залите кип’ятком, – спробувала пояснити Катря. – Вода набирається смаку, і виходить доволі цікаво. Різне листя – різний чай.

– А що таке цукор?

– Він робить страви солодкими. Але, може, ти не любиш солодкого? Спершу спробуй чай без цукру, а потім з.

– Гаряче! – зойкнула я.

– Ну, ясна справа! – засміялася Катря. – Це ж чай!

Їй смішно, а в мене язик обпечений. Жорстока вона людина, ця Катря. Чай без цукру мені видався чимось гидким, а от солодкий – саме те. Я пила помалу й насолоджувалася новими смаками.

Зрештою Катря попрощалась зі мною, бо їй треба було зайти до далекої родички. Мене ж чекав Лука Сизий. Я вийшла з гуртожитку й побачила його на лаві неподалік.

– Все добре? Як сусідка? – запитав він.

– Добре. Але в наших краях… не заведено спати… в чужому житлі, – мовила я.

– Я знаю.

«Звідки?!» – жахнулася я.

– Роблю висновки з твоєї поведінки, – відповів на німе запитання. – Ходімо.

– А… Ви казали щось про оплату.

– Зі стипендії заплатиш.

Я здивувалась:

– Ви впевнені, що я буду отримувати стипендію?

– Ну, не може ж книжниця з живою Книгою бути в кінці рейтингу, – посміхнувся він.

Незабаром ми покинули територію академії та рушили вуличками.

– Навіщо мені до кравця? – допитувалась я.

– Мені здається, що в тебе обмежений гардероб.

Я не знала слова «гардероб», та вирішила не питати. Вистачило й того, що в усій своїй неосвіченості постала перед Катрею.

– А чому вас так турбує мій добробут?

– Я – завідувач факультету книжників і турбуюсь про всіх своїх книжників.

– Невже про всіх?

– Так, – мовив він. – Понеділками – за чорнявих, вівторками – за білявих, середами – за рудих, а в суботу розв’язую питання з проживання та гардеробу.

У мене виникла підозра, що він глузує. Нарешті ми спинились перед невеликою будівлею. На ній була вивіска: «Зачарована голка».

«Гардероб – це одяг!» – здогадалась я.

– Проходь, – Лука Сизий відчинив мені двері.

У приміщенні висіли зразки одягу, всюди валялись тканини й нитки. Нас одразу привітав сивий чоловічок.

– Луко! Сто років не бачились!

– Два тижні, – виправив той.

– Ай! – відмахнувся старий. – А кого це ти привів? Внучку?

– Це моя студентка. Її обікрали, і в неї зовсім нема одягу, крім того, що на ній.

Я витріщилась на нього: «Кого-кого обікрали?»

– Хай йому грець! Оце покидьків порозводилось! – вигукнув чоловічок.

– І не кажи, – кивнув Лука. – Вирятуєш із біди?

– Та звісно.

– Завтра до вечора впораєшся?

– Ображаєш? Та ще до обіду!

– Я знав, що на тебе можна покластись, – усміхнувся Лука Сизий. – Скажеш, скільки вартувало. Я заплачу.

– Без проблем, – кивнув чоловічок. – А тепер, пані, дозволите, я вас заміряю? – звернувся до мене.

Я глянула на Луку Сизого. Він кивнув. Тоді чоловічок підійшов до мене й став робити різні виміри: висота, талія, стегна, плечі.

«Що зі мною сталось, що я вже дозволяю незнайомцям так себе лапати?» – жахнулася я.

 Мене розпирало бажання показати кілька бойових прийомів, та я розуміла, що це не принесе мені жодної користі. Поки чоловічок робив заміри, то звертався до Луки:

– Гадаю, вам поки по мінімуму? Білизна, похідний костюм, кілька спідничок, кофтинок і блузочок, одну-дві сукні?