Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Але в ті роки ще цілком можна було відкрито захоплюватися Гітлером, і багато хто це робив. Дружина та своячка Мослі їздили до Німеччини, познайомилися з Гітлером, а потім усіляко вихваляли його силу, рішучість, оригінальність. Французи теж навідувались до Німеччини, хоч і рідше: від початку французькі фашисти переважно формувалися в націоналістичному середовищі, а тогочасний націоналізм у Франції був за означенням антинімецьким, а також антианглійським.

Румуни зовсім мало цікавилися Німеччиною, принаймні до війни. Вони вважали себе спадкоємцями латинської культури і дуже переймалися громадянською війною в Іспанії — саме її вони вважали великим культурним вибором 1930-х років. Загалом більшість румунських фашистів не бажала асоціюватися з Гітлером: не так тому, що той представляв певну відразливу політику, як тому, що був німцем. На багатьох із них вплинули антинімецькі настрої, що з’явилися під час Першої світової, коли німці рішуче розгромили румунів (хоча після війни Румунію як союзницю Антанти вважали переможницею). У результаті війни Румунія здобула величезні території, зокрема угорські, але суто завдяки союзу із Францією та Британією. Оскільки Гітлер прагнув зруйнувати повоєнний лад, визначений мирними угодами, у румунів були підстави для стриманості. Від 1938 року, коли Гітлер показав, що може встановлювати кордони в Європі, румунам нічого не лишалося, окрім як із ним домовлятися. Власне, після того, як Гітлер повернув частину румунської території Угорщині, вибору в них не було.

Інколи, хоч це й було винятком, притягував саме німецький характер німецького націонал-соціалізму. Згадаймо Леона Деґреля, фашистського лідера в Бельгії. Хоч він і був франкомовним, однак представляв своєрідний бельгійський ревізіонізм, поширеніший у фламандських районах. Ревізіоністи слушно вважали німців співчутливішими, ніж французьких, голландських чи англійських сусідів, які підтримували статус-кво. Особливо їх непокоїли дрібні територіальні ревізії та права фламандськомовного населення. Усе це німці хитро дали їм, окупувавши Бельгію 1940 року. Проте особливим прикладом пронімецького фашизму була Норвегія з партією Квіслінґа. Ці норвежці вважали себе продовженням Deutschtum, частиною великого нордичного простору, де вони могли сподіватися на якусь роль у нацистських амбіціях. Але до війни вони не мали великого значення.

Утім, німецький націонал-соціалізм мав певну привабливість і для Європи. У німців був наратив, якого не було в італійців: наратив Європи, постдемократичної сильної Європи, де панує Німеччина, але й інші країни — західні — матимуть із того користь. Це вабило багатьох інтелектуалів на Заході, і деякі щиро в це вірили. Ідея Європи, про що ми часто забуваємо, у ті часи була правою ідеєю. Вона очевидно була противагою більшовизму, але також — американізації, приходу індустріальної Америки з її «матеріалістськими цінностями» та бездушним фінансовим капіталізмом, де начебто заправляли євреї. Нова Європа з економічним плануванням була б сильною — власне, вона могла бути сильною, якби тільки відкинула несуттєві національні кордони.

Усе це дуже притягало молодших, орієнтованіших на економіку фашистських інтелектуалів, багато з яких врешті керуватимуть окупованими країнами. Тож після 1940 року, після падіння Польщі й Норвегії, а надто Франції, німецька модель ненадовго розцвіла.

По інший бік слід поставити проблему євреїв. Тоді, під час війни, расове питання стало неуникним — і чимало фашистів-інтелектуалів, особливо у Франції й Англії, не могли заплющити на це очі. Одне діло — безконечно проголошувати принади культурного антисемітизму, зовсім інше — ставати в один ряд із масовим убивцею цілих народів.

Ще з приходом Гітлера до влади — десь рік по тому — відбулася повна переорієнтація радянської зовнішньої політики, що виявилось в Комуністичному Інтернаціоналі. Совєти здіймають стяг антифашизму. Комуністи вже не мусять боротися з усіма, хто правіший від них, передусім із соціал-демократами. У 1934 році вони мають формувати виборчі блоки із соціалістичними партіями й перемагати у виборах від імені Народного фронту. Завдяки антифашизму радянський комунізм може позиціонуватись як справа приваблива й універсальна, яка об’єднує всіх ворогів фашизму. Однак цей універсалізм, з огляду на обставини часу, широко втілився у Франції. Французька комуністична партія набуває значно більшої ваги, ніж заслуговує. Комуністичної партії Німеччини вже немає...

...а більшість інших комуністичних партій Європи ні на що не впливають. Єдиним шансом була Французька комуністична партія (ФКП). У 1934 році Сталін збагнув, що для нього це єдиний дієвий важіль у всіх країнах Заходу, які ще лишалися демократичними. Раптом із невеликої, хоча й галасливої учасниці лівої політики Франції, ФКП перетворилася на важливий інструмент міжнародних відносин.

ФКП була химерним утворенням. Сягаючи корінням у давню й міцну національну ліву традицію, вона діяла в єдиній країні, де була і відкрита демократична політична система, і сильна революційна лівиця. Почала вона впевнено, у 1920-му році. По всій Європі Більшовицька революція змусила соціалістів обирати між комунізмом і соціал-демократією, і в більшості країн гору взяли соціал-демократи. Але не у Франції. Тут комуністи втримували першість до середини 1920-х.

А тоді поступово, через нав’язану Москвою тактику, внутрішні розколи й неспроможність раціонально обґрунтувати свої переваги для виборців, партія змаліла. Після виборів 1928 року парламентська фракція ФКП стала невеликою, а після виборів 1932-го — мікроскопічною. Сталін і сам був неабияк здивований занепадом комунізму як сили у французькому політичному житті. На той час комуністи переважали вже тільки в робітничих спілках і муніципалітетах «червоного поясу» Парижа. Це не так і мало: у країні, де столиця означала все і де не було телебачення, але було поширене радіо й численні газети, повсюдна присутність комуністів на страйках, диспутах і на вулицях усіх радикальних передмість Парижа робила партію значно видимішою, ніж можна було сподіватися з її кількісних показників.

На щастя для Сталіна, ФКП була неймовірно піддатливою. Моріс Торез, слухняна маріонетка, очолив партію 1930 року, після чого вона за якісь кілька років виросла з цілковитої маргінальності до міжнародного визнання. Зі Сталіновим переходом до стратегії Народного фронту комуністи вже не мусили стверджувати, що справжня ліва загроза для робітників — «соціально-фашистська» соціалістична партія.

Навпаки, тепер можна було утворити союз із соціалістами Леона Блюма, щоб оборонити Республіку від фашизму. Можливо, передусім це був риторичний засіб, щоб захистити Радянський Союз від нацистів, та в кожному разі — вельми зручний. У внутрішній політиці французькі ліві тривалий час тяжіли до об’єднання проти правих, а тепер це чудово узгоджувалося з новим зовнішньополітичним курсом комуністів: буржуазні республіки мають об’єднатися з Радянським Союзом у боротьбі проти міжнародної правиці. Комуністи, звісно, так і не увійшли в уряд, який