Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

спали разом, але вона не посміла просити їх лягти цієї ночі окремо, сподіваючись, що Каору, досить добре їх знаючи, відрізнить одну від одної. Однак Ооїґімі, лежачи без сну, раптом почула наближення чиїхось кроків, тупіт людських ніг і, мерщій підхопившись, зникла за завісами. Молодша сестра в цей час безтурботно спала. Боячись того, що може статися із сестрою, залишеною напризволяще, Ооїґімі вже не могла повернутися і, тремтячи всім тілом, стежила, що буде далі. І от у тьмяному вогні світильника вона побачила постать чоловіка, який, звичним рухом піднявши нижній край переносної завіси, увійшов у спочивальню. Охоплена страхом за сестру, Ооїґімі, однак, не виходила із свого укриття — вузької щілини між стіною і ширмою. «Її дратувала сама розмова про одруження з Каору, а тепер вона ще більше відцурається мене, — думала вона. — А все через те, що ми залишилися самі, без надійної опори». І Ооїґімі з тугою згадала той вечір, коли, немов учора, попрощавшись з ними, батько вирушив до гірського монастиря.

Побачивши, що дівчина спить сама, Каору зрадів, що Бен усе так спритно влаштувала. На радощах від того, що на нього чекає Ооїґімі, його серце спочатку шалено закалатало, але вже наступної миті він зрозумів, що перед ним зовсім інша дівчина, щоправда, навіть трохи гарніша, ніж Ооїґімі. А тим часом Нака-но кімі прокинулась і здригнулася від переляку. Було видно, що вона нічого такого не очікувала. Її розгублений вигляд викликав співчуття у серці Каору, але найбільше його обурила жорстокість старшої сестри, яка зіграла з ним такий злий жарт. Хоча Нака-но кімі не була для нього зовсім сторонньою людиною, але він пожалкував, що вона не та, яка йому до вподоби. Він не вірив, що Ооїґімі гребує ним, а тому вирішив залишитися на ніч тут і подивитися, що буде далі. Зрештою, якщо йому судилося від попереднього народження і справді поєднатися з молодшою, то він не буде проти, адже вона — не чужа людина, а рідна сестра Ооїґімі... І Каору провів цю ніч за лагідною розмовою з дівчиною так само, як колись з її старшою сестрою.

Вранці старі служниці, впевнені в тому, що все сталося за їхнім задумом, запитували: «А куди це зникла Нака-но кімі? От цікаво!..» І додавали: «Зрештою, нічого поганого з нею не сталося».

«А який же гарний пан Каору! Як подивишся на нього, зморшки на твоєму обличчі розгладжуються. Про кращого чоловіка годі й мріяти! І чого це Ооїґімі цурається його?.. Може, як кажуть люди, страшний дух у неї вселився?» — незадоволено бурчали одні беззубими ротами.

«Не треба так казати! — заперечували інші. — До чого тут духи? Просто вона виростала далеко від людей, у глушині, і досі ніхто не навчив її, як поводитися з чоловіками. Тому-то і боїться...Нічого, з часом звикне до нього і по­любить».

«Та скоріше б вони дійшли згоди!..» — сказали служниці й, влігшись, одразу гучно захропіли.

Хоча цього разу тривалість осінньої ночі не «залежала від того, кого зустрів»{180}, проте Каору здалося, що світанок настав навдивовижу швидко. Він уже не був певен, яка з сестер подобалася йому більше, і, милуючись красою молодшої, невдоволений тим, що не досяг того, чого спочатку прагнув, сказав: «Не забувайте мене! І не наслідуйте своєї безсердечної сестриці». Пообіцявши відвідати її знову, Каору вийшов. Усе, що сталося вночі, здавалося йому дивним сном, але, сподіваючись урешті-решт порозумітися з Ооїґімі, він заспокоївся і ліг у відведеній йому кімнаті.

Бен зайшла в покої сестер. «Що за дивина? Куди ділася Нака-но кімі?» — запитала вона. Нака-но кімі лежала, готова від сорому провалитися крізь землю від згадки про минулу ніч. Адже вона ніколи не думала про Каору... Але згадавши вчорашню розмову із сестрою зрозуміла, що, на жаль, все це затіяла саме Ооїґімі.

Коли ж вранішнє сонце нарешті осяяло покої, Ооїґімі, немов цвіркун, вилізла зі свого сховку між ширмою та стіною, але, почуваючись винуватою перед нещасною сестрою, не могла й слова висловити. Мовчала і Нака-но кімі. «Який жах! Тепер, коли він нас обох побачив, ми перестали бути для нього таємничими, — бідкалася Ооїґімі. — Надалі треба поводитися обережніше».

Тим часом стара Бен, прийшовши до гостя і дізнавшись від нього про новий впертий вчинок Ооїґімі, поспівчувала йому, ледь стримуючи обурення такою жорстокістю.

«Ваша пані й досі ставилася до мене прохолодно, але я все-таки втішав себе слабкою надією, — скаржився Каору. — А от учора я зазнав такого приниження, що був готовий втопитися у річці. Та коли згадав про те, як їхній батько сумував, розлучаючись з ними, то вирішив, що, попри все, не залишу їх. Я більше не докучатиму жодній з них, але завданої мені вчорашньої образи ніколи не забуду. Видно, ваша пані ввіддає перевагу принцові Ніоу, який закидав сестер численними листам. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, адже жінки вибирають того, хто посідає вище становище у світі, а такими, як я, нехтують. У всякому разі, тепер мені буде соромно приїжджати сюди знову й з’являтися на очі жінкам. Тож не розповідайте нікому цієї безглуздої історії, що сталася зі мною». І вкрай розгніваний, Каору поїхав раніше, ніж звичайно.

«Ой, як шкода їх обох!» — перешіптувалися служниці.

«Що ж тепер буде? А що, як Каору відвернеться і від сестри? Як жахливо, коли нерозсудливі служниці втручаються в чужі справи...» — з тягарем вини на серці думала Ооїґімі. І саме тоді прийшов лист від Каору. Як це не дивно, Ооїґімі зраділа йому більше, ніж звичайно. Немов забувши, що вже настала осінь, Каору прикріпив лист до зеленої гілки, на якій листя почервоніло тільки з одного боку:

«О, володарко гір,

Що двома кольорами{181}

Гілку одну зафарбувала,

Хотів би я знати,

Який з них яскравіший?»

Лист був коротким, без особливих нарікань, у вигляді згорнутого аркуша паперу, а тому Ооїґімі, подумавши, що Каору, здається, вдає, ніби нічого не сталося, мимоволі захвилювалася. А тим часом настирливі служниці квапили з відповіддю. Оскільки вона не наважилася просити сестру, то врешті-решт відповіла сама:

«Хоч я не знаю,

Як гір володарка,

Малює листя,

Та, здається, яскравішим

Стає те листя, що змінило колір{182}».

Вона писала так, ніби нічого не трапилося, настільки прекрасним почерком, що від гніву Каору не залишилося й сліду.

«Хоча вона не раз натякала, що готова віддати мені сестру, кажучи, що зовні вони не дуже схожі, але однаково думають, — згадував Каору, — але, втративши надію вмовити мене до цього, зважилася на відчайдушний вчорашній крок. Однак її зусилля виявилися марними, бо не змінили мого наміру. Гадаю, тепер я остаточно втратив її довіру і більше не маю на що сподіватися. Навіть стара Бен, моя колишня спільниця, зневажатиме мене. Не можна було піддаватися спокусі й закохуватися в Ооїґімі. Адже я не збирався прив’язуватися до цього суєтного світу, а, проявивши малодушність, цілком заслуговую того, щоб з мене сміялися люди, немов із звичайнісінького гульвіси, що знову і знову, «як човник на веслах...»{183}, повертається до