Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— Справді ж вона прекрасно зіграла, чи не так? — питаю. Дівчинка всміхнулася.

Батько трохи підвівся з крісла і вони ледь-ледь поцілувалися.

Дівчинка нервово посміхнулася. Я жартівливо заплескала в долоні. На цьому все.

Можливо, я не сказала, що він удівець.

Він удівець.

Тепер він постійно присуває крісло до фортеп’яно. Через три місяці він купив інструмент. Буде ще три місяці занять.

Заплющивши очі, торкаюся губами рейчелових губ, потім починаю рухати язиком. Дівчина відсахується і дивиться на мене. Я всміхаюсь і знову цілую її. Відкриваю їй рота язиком. Відчуваю, що вона мені відповідає. Я відхиляюся і всміхаюсь.

— Ти просто молодчинка, — кажу.

Мала повертається до батька. Чоловік аж тремтить. Вони цілуються. Я бачу, як зустрічаються їхні губи. Потім вони сміються.

Щойно минуло півроку, я пішла. Я пам’ятаю, коли ми прощалися, батько з дівчинкою стояли на порозі, тримаючись за руки.

— Пан Мартін має нездоровий вигляд, — зазначив Ультімо. — Він справді хворий, — відповіла я.

Знову засипаю не поївши. Я більше не витримую. Ненавиджу злидні. Треба будувати майбутнє. Не маю сил терпіти.

Треба їхати звідси.

Можливості:

Переїхати до сестри.

Знайти чоловіка.

Прострелити собі голову.

Переїхати до сестри, знайти чоловіка і прострелити йому голову.

Не хочу засинати наодинці. Виходжу на вулицю і йду спати у фургончик до Ультімо. Я часто так роблю. Він залишає для мене передні сидіння, а сам йде спати назад. Мені подобається пестити себе, поки він спить. Хоч мені завжди хочеться, щоб він не спав. Я від цього збуджуюсь. Приходячи до нього, я не намагаюся поводитися тихо. Хочу, щоб він усе чув.

Я б хотіла, щоб він теж так робив. Зараз піду до нього, ляжу поруч і попрошу, щоб він це зробив.

— Почекай, поки я засну, і мастурбуй. Хочеш зробити це для мене?

Ні, я не наважуся таке просити.

Звичайно ж, не насмілюся.

Але хотіла б.

9:40 вечора.

22 квітня 1923 року

Я спросила про це Ультімо. Мабуть, я навіжена.

Проснувшись, я спитала, чи він зробив це.

— Так, — відповів він.

— Тобі було приємно?

Він не відповів.

Дивно. Не треба про це думати.

Яскраво світило сонце, тому ми опустили вікна в машині. Під час уроку у Коулів увесь час грала лише я. Скарлатті, Шуберта. Пані Коул дуже сподобалось. Це вона моя учениця. Має тридцять чотири роки. Трохи запізно, як для початківця. Але їй дуже хочеться. Жінка про це мріяла. Я відчуваю до неї прихильність. Мені шкода псувати її. Вона не заслуговує такого ставлення. Проте я теж не заслуговую такого життя в цьому місці.

— Це все через клятих більшовиків і революцію, — сказала якось пані Коул. Але це не так.

Я відмовляюся вірити Історії. Історія — це зорова ілюзія. Вона стосується невеликої купки людей, а вони видають її за загальнолюдську справу. Але це стосується лише їх самих.

Тож наша справа полягає в тому, щоб не брати в цьому участі. Це вони придумали, що ми маємо брати в цьому участь. Їм необхідно, щоб ми грали у спектаклі їхнього божевілля.

Колабораціоністи Історії — ось кому належить брати участь у Я не підтримую жодну із сторін і мені байдуже, хто переможе. Навіть якщо переможець забере все, що в мене є, я все одно не стану ставитися до них вороже. Так чи інакше, я все одно могла втратити все. Вони — два чоботи пара. Я не пристану на їхню боротьбу. Мені з того що? Хай обходяться без мене.

Є люди, які борються за інтереси цих людей: бо їм не стає сили уникнути шантажу. А є люди, які віддають за них життя.

Божевілля.

У пані Коул четверо діток і чоловік. Гарна сімейка. Але серед дітей є один дивак. Наймолодший, він ніколи не розмовляє. У нього біла-білісінька шкіра. Малий має такий проникливий погляд, що дорослі його уникають. Кажуть, іноді він робить незбагненні речі. «Робить магічні речі», — каже батько, підсміюючись. Проте помітно, що десь глибоко-глибоко в душі він побоюється свого сина. Усі мешканці цього дому трохи його бояться.

Я почала мимохідь повторювати, що в цьому домі якась чарівна атмосфера. Вони так і не втямили, чи то був комплімент, чи щось інше.

Неймовірно, але одного дня я помітила, що кожного разу мені доводиться налаштовувати інструмент знову. Тому, перш ніж розпочати урок, я щодень налаштовую фортеп’яно. Щораз ледь чутно повторюю «надзвичайно» чи «справді неймовірно».

Мене це неабияк розважає. Хоч трохи жаль пані Коул.

Коули інструмент купили. Ультімо каже, що, враховуючи наші комісійні з продажу, ми вже заробили по 19 доларів і 60 центів на носа. Я завжди відправляю свій заробіток сестрі, нехай вона потурбується про

Ультімо ховає свої гроші під подвійним дном у фургоні. У тому ж місці, де тримає свої листи. Одного дня я попросила його дати мені одного. Він дав, я відкрила і прочитала його. Нічого надзвичайного я з нього не дізналася. Треба прочитати всі інші. Той лист написав італійський священик. Його прислали з міста, що називається Удіне. Чи Адіне, не пам’ятаю.

Треба прочитати ті, що лишилися.

А Ультімо їх навіть не відкриває. Хтозна, що це означає. Він робить багато безглуздих речей.

Щоб подолати шлях у Шефтбері, до Мартінів, треба було переїхати через канаву. Кожного разу Ультімо мав пригальмовувати, адже у фургончику було повно інструментів. І щоразу він повторював: «Яка прикрість». Одного разу він повернувся назад і попрохав: «Допоможи». Ми розвантажили фургончик, поставивши розібрані фортеп’яно на луках обабіч дороги. У цих інструментів дерев’яні дужки, тому носити їх неважко. Нам спеціально дали саме їх. Потім Ультімо знову сів за кермо. Мені наказав теж сісти поруч. «Тільки не треба лякатися. Це приємно», — заспокоїв він мене. Він розігнав машину і на максимальній швидкості полетів у кювет. Я закричала, тільки-но ми почали виїжджати вгору. Проте, не кричала нічого надзвичайного. А ось Ультімо сидів спокійно, мовчки, аж поки ми не опинилися на верхівці канави, та щойно вантажівка, відірвавшись від землі, вилетіла з канави, хлопець щосили прокричав своє ім’я — Ультімо Паррі.

Після такого вантажівка трохи зламалась. Коли ми помаленьку неспішно поверталися назад, з верхівки канави виднілися фортеп’яно — деталі від розібраних інструментів були безладно розкидані у траві посеред луків. Здавалося, ніби то слухняно пасеться стадо якихось тварин. Було дуже гарно. Ультімо зупинив фургончик. Ми стали, щоб помилуватися цією красою.

— Чому ти завжди такий смутний? — спитала я.

— Я не смутний.

— Певно, що смутний.

— Аж ніяк, — відповів він. Ультімо сказав, що,