Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– У Братиславі, тату, в Братиславі. А завтра готуємося їхати в Брно на…
Однак, не дослухавши пояснень сина, Андрій розчаровано повісив слухавку.
Але на цьому не окошилось: на поминках сталося щось незрозуміле – серед гостей пішов поголос, нібито Спартак поїхав за кордон… уже після смерті Галини Опанасівни! От щойно дізнався про сумну подію – одразу ж і втік, не побажавши проводити любу бабусю в останню путь.
Звісно, це була повна дурня, однак, не розібравшись у ситуації, гості повірили почутому. Хтось із них навіть спитав Андрія, як онук міг вчинити таке неподобство і в яких стосунках він перебував із бабусею?! Ясна річ, вони з Агатою поквапилися заперечити недолугі плітки… хоча остаточно їм, здається, так і не повірили.
Хтось же запустив цей поголос, хто саме сподобився на таке?! Ось що цікавило Андрія найбільше. Розпитавши гостей як слід, він таки вирахував джерело плітки. А тоді міцно схопивши за плече Руслана, вивів його у тамбур і коротко спитав:
– Ну, і навіщо ти про Спартака розказуєш отаке?!
– Не лише я, ми з Робертом удвох, – відповів середній син Ліди, похнюпившись і шморгаючи носом.
– Тим паче, ви з Робертом удвох. Спартак же вам двоюрідний брат, хіба ж ні? То навіщо?..
– Цей інтелігент очкастий… він нам не брат! – негайно зірвався на крик Руслан. – Наш брат – це Пашка!
– Тихо, тихо… – намагався заспокоїти хлопця Андрій. – Він брат, просто не рідний, а двоюрідний…
– Це через вашого інтелігента паршивого Пашка зараз в Афганістані, а Спартак, бачте, по закордонах собі роз’їжджає!..
Почувши істеричні скрикування сина, у тамбур прибігла Ліда, і вони удвох ледь-ледь спромоглися заспокоїти Руслана. «Бідолашні хлопці! Вони так переживають через смерть бабусі, що самі не тямлять, що коять», – подумав Андрій, разом із сестрою та племінником повернувшись до гостей. Так-так, надто очевидно, що вони перехвилювалися. Причина саме в цьому.
Водночас десь в Андрієвій підсвідомості зародилася і поступово зміцніла… справжня досада на Спартака! Так, формально його неможливо було звинуватити ні в чому. Тим не менш, суто по-людськи він завинив і перед померлою бабусею, і перед невтішною тіткою, і перед розгубленими двоюрідними братами. А якщо завинив – мусив спокутувати провину. Тому щойно юнак переступив поріг їхньої квартири, поставив на підлогу коридора маленьку чорну валізу і був розцілований щасливою Агатою, як батько заявив таким категоричним тоном, на який лише був здатен:
– Ну от що. Завтра субота, у мами моєї, а твоєї бабусі Гапки, дев’ять днів. Вдома у тітки Ліди будуть нові поминки, то дивись мені – поїдеш з нами як миленький! Мама Гатя наготувала поминальних наїдків, то допоможеш їй везти сумки. Бо минулого разу справжнє стидобище було, коли їй допомагав не дорослий син-здоровань, а співробітниці. І ще хотів нагадати, щоб ти подбав про подарунки з-за кордону як не для тітки Ліди й дядька Касима, то хоча б для Руслана з Робертом.
– Але ж, тату! Завтра моя Евка вперше їде з сестрою на Кавказ, і я хотів…
– Чого ти там собі хотів, про те я нічого не знаю і знати не хочу. Я собі лише одне мислю: розумний в гори не піде, а твоя Евка не просто сама в гору преться, а з сестричкою… з цією своєю… Як там її?..
– З Касею.
– З Касею цією, так. Мабуть, від свого тата-циркача понабиралися дурні.
– Він у них музикант, на тромбоні грає й на арені не виступає.
– Ну, тоді не від батька понабиралися дурні, а невідомо від кого з циркачів! Жінка має вдома сидіти й дітей ростити, а не по горах лазити.
– Але ж!..
– Отож ніяких більше «але»! Якщо хочеш з Евкою попрощатися, то встанеш раненько, змотаєшся до них у гості – а потім щоб назад! І з нами на поминки. Все.
– Але ж, тату!..
– Й не обговорюється. А тепер скажи, що ти Русланові з Робертом подарувати збираєшся?
– Ну-у-у, я не знаю… – Спартак почухав потилицю, знизав плечима і мовив: – Я подарунки тільки вам з мамою привіз. Тобі справжнього пльзеньського праздрою пляшку, мамі Гаті – косинку…
– Ну, от і добре! Праздрой я Касиму відвезу, а мама віддарується косинкою перед тіткою Лідою.
– Але ж це вам… – спробував заперечити юнак, проте Агата поквапилася підтримати чоловіка:
– Безперечно, тато має рацію! Про тебе рідня й без того думає погано, отож мусимо їм щось подарувати – бо негарно виходить. А ми без дарунків твоїх обійдемося, ти не переймайся, синку.
– А братам своїм що подаруєш? – повторив Андрій.
– Хіба те, що для себе купив…
– І що ж це?
– Пляшку «Бехерівки» з Карлових Вар.
– Що це таке?
– Чеський лікер. Точніше, трав’яна настоянка.
– Міцна?
– Ще б пак! Тридцять вісім градусів – майже як горілка.
– І це все, що ти привіз?
– Привіз також невеличку чарчинку із бравим солдатом Швейком. Я її придбав у тому самому трактирі «U Kalicha»[58], який описав сам Ярослав Гашек у своєму романі.
– Не годиться, – зітхнув Андрій. – Руслан лише в десятий клас переходить, Роберт – у восьмий. Не можна школярам таке підносити.
– Я знаю, – мовив Спартак, навіть оком не моргнувши. Це негайно розлютило Андрія, й він гримнув на сина:
– Ви тільки гляньте на цей олімпійський спокій! Усе прорахував заздалегідь, як завжди! Негідник! Бога із себе вдаєш, так?!
– Ну-у-у, чому це одразу Бога…
– Та я тебе наскрізь бачу!..
– Заспокойся, Андрійчику!.. Андрієчку!.. – кинулась на шию чоловікові Агата, заходилася його голубити і водночас спитала через плече сина: – А ти б краще замість того, щоб дратувати нашого татуся, подумав би ще, що міг би подарувати двоюрідним братам.
– Ну-у-у, якщо подумати добре… Хіба що кубик Рубіка.
– О-о-о, бачиш! Згадав, як захотів. Кубик Рубіка – це добре, це якраз підходяща для школярів головоломка.
– Але ж я сам хотів його поскладати, – спробував заперечити Спартак, – тому вже відкрив упаковку.
– Нічого, нічого! Як відкрив, так і закриєш. У крайньому разі скажемо, що ти перевіряв, чи добре у того кубика крутяться секції. Нічого!..
– Але ж я хотів для себе…
– Вистачить з тебе й «Бехерівки» з чаркою, – твердо мовив Андрій і додав: – Ти ж не хочеш, щоб усі вважали тебе жадібним егоїстом? Чи все ж таки хочеш… А нумо давай, зізнавайся?..
– Не хочу, звісно, – зітхнув юнак. – От тільки тітка Ліда і дядько Касим теж за кордон їздять. Вони ж обидва спортсмени: тітка Ліда – спортивна суддя, дядько Касим – тренер. Вони б теж могли Руслану і Роберту кубики Рубіка звідти привезти. Кожному свій, а не один на двох – бо у мене один.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.