Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Товаришу Тильний, заспокойтеся: тут усього лише…
– Що-о-о? «Всього лише»? Ви кажете, «всього лише»?! То насмілюсь нагадати вам, що у нас тут, під носом «всього лише» якийсь Громадський комітет захисту Строкатої[118] з’явився! Ви хоч розумієте, що це означає й які козирі дає оскаженілій буржуазній пропаганді?!
– Але наскільки нам відомо, цей так званий комітет декларує виключно діяльність в рамках чинного радянського законодавства, – ця фраза завершилася зневажливим мугиканням. Однак товариша Тильного це анітрохи не заспокоїло:
– Діяльність в рамках чинного радянського законодавства, кажете?.. Поки що так… але де гарантія, що рано чи пізно цей клятий комітет не перейде від чистого декларування до брудних убивств? Хто з присутніх може це мені гарантувати? Хто, я вас запитую?..
У кабінеті повисла могильна тиша, яку порушив знов-таки голос товариша майора:
– А якщо ніхто, тоді даю вам тиждень… усі почули?.. Один тиждень на те, щоб з’ясувати не лише організаторів, але також повний склад цього так званого Громадського комітету. Окрім того, за вказаний тиждень необхідно виявити всі зв’язки кожного з комітетчиків. А потім зберемося рівно через тиждень, кожен доповість свої результати. Далі складаємо план і всім цим комітетчикам, від першого до останнього, дамо по пальцях. Всім і кожному! Всіх повиловлювати, щоб жоден не втік! І всіх під суд! Ясно?
Напружена мовчанка давала зрозуміти, що так, безперечно, все зрозуміло, віднині ніхто панькатися з цими мерзотниками не стане.
1972. Стрічки на вінку
Ташкент, квітень 1972 року
Коли після руйнівного землетрусу 1966 року Гелену Сергіївну Уханьську підвищили із завідуючої чоловічим відділенням до заступника головного лікаря, вона спочатку зраділа, але зовсім невдовзі засмутилася. Адже на новій посаді майже не залишалося часу для нормальної лікарської практики… Лише поступово, розриваючись між благоустроєм лікарні та частими відрядженнями на конференції й симпозіуми, Гелена Сергіївна повною мірою відчула переваги свого нового становища. Ще б пак: тепер вона була в курсі новітніх технологій і методів лікування! Це дозволяло відчувати величезну радість і задоволення, незвідані раніше.
У лікарні поки що залишався працювати 59-річний головлікар Андрій Борисович Зімін – прекрасний фахівець (як то кажуть, діагност від Бога) і просто добра чуйна людина. Він був переконаним холостяком, який все свідоме життя віддав медицині. Одна біда: до виходу Андрія Борисовича «на заслужений пенсійний відпочинок» залишався рік – а що буде далі?..
Утім, поки що наявний стан речей влаштовував обох. Як людина вкрай інтелігентна, Зімін був невибагливим до забаганків влади. Він дозволяв молодій амбітній заступниці повною мірою розпоряджатися в лікарні, сам же ходив «на килим» у різні інстанції та на засідання в райком партії.
Що ж до Гелени Сергіївни, то її зусиллями лікарня розширила займані території за рахунок площ фабрики трикотажного полотна, зруйнованої під час епічного землетрусу. Окрім того, був зведений і запущений новий лікувальний корпус, а також обладнано декілька підсобних приміщень, що використовувалися як склади матеріалів і майстерні.
Звісно, були також проблеми. Фондів на утримання лікарні бракувало катастрофічно, стільці, столи, ліжка ламалися, піжами, халати і постільна білизна рвалися – і все це доводилося лагодити своїми силами. Але попри все це, вже шостий рік поспіль Уханьська успішно справлялася з дорученою роботою. У цьому їй завжди дуже допомагав парторг лікарні Микола Ернестович Гурієв, однак два місяці тому його підвищили – перевели на роботу в апарат ЦК Компартії Узбекистану, натомість прислали нового парторга товариша Васильєва. Між іншим, ім’я та по батькові у нього були дуже промовисті – Володимир Ілліч.
Хтозна-чому, але до цього добродія Гелена Сергіївна одразу ж відчула антипатію, хоча по роботі з ним не стикалася, зустрічала лише на загальних засіданнях у головлікаря, де парторг сидів з відчуженим виразом обличчя і час від часу позіхав. Про цю людину ходили різні чутки. Подейкували, нібито за останні півроку він встиг пропрацювати в шести лікарнях Ташкента – причому скрізь вибухали грандіозні скандали, звільнялися цінні фахівці, тоді як товариш парторг майстерно уникав покарання. І просто переходив працювати в наступний медичний заклад. Більш того, пліткували, що товариша Васильєва нібито прикривають довгі «волохаті руки» аж із самої Москви!..
Гелена Сергіївна вважала за краще не дослухатися до «сарафанного радіо» (чого тільки злі язики не пліткують!), аж доки одного разу не відбулася її перша й остання сутичка з новим парторгом. Сталося це на початку квітня. У Ташкенті саме зазеленіла перша травичка, на деревах з’явилися перші клейкі листочки – коротше кажучи, весна набирала сили. Перебуваючи в прекрасному настрої, Гелена Сергіївна поїхала на конференцію в Алма-Ату, а головлікар Андрій Борисович залишився керувати їхньою медустановою.
Однак повернувшись через три дні, Уханьська була буквально ошелешена навалою новин одна гірша від іншої: виявляється, за час її відсутності Зімін потрапив до лікарні з інфарктом, старшу сестру Гюльнару Алішеровну звільнили із займаної посади, а на її місце взяли Віру Федорівну Ковалишину. З’ясувати одразу, що за катастрофа спіткала їхню лікарню, Гелені Сергіївні не вдалося, оскільки весь персонал ходив, немов у воду опущений і вперто відмовчувався. Потім почалися походи в республіканське Міністерство охорони здоров’я, де вона ознайомилася з наказом про своє призначення на посаду в.о. головлікаря, а також у райком Партії, звідки надійшли чіткі інструкції: у ході кампанії по боротьбі з «небажаними соціальними елементами»[119] запровадити в їхній лікарні систему трудової терапії[120].
Гелені Сергіївні це дуже не подобалося. Вона вважала, що трудотерапію не можна застосовувати повально до всіх пацієнтів, тому чинила спротив відкриттю на території лікарні виробничих цехів, як тільки могла, натомість обладнала майстерні, в яких пацієнти могли проявити себе добровільно. Однак тепер зник її головний «щит» – Андрій Борисович Зімін, отож Уханьська просто задихалася від турбот, що звалилися на неї.
Тоді в. о. головлікаря згадала, що колись її дуже підстраховував і підтримував парторг Гурієв. Природно, вона спробувала звернутися по допомогу до товариша Васильєва, але на всі її відчайдушні заклики він відповідав якось загадково:
– Вибачте, Гелено Сергіївно, але у мене інша місія.
Всі спроби з’ясувати, чим повинен займатися парторг психіатричної лікарні, не приносили жодних результатів. Незабаром Уханьська зробила для себе невтішний висновок: або Володимир Ілліч не бажає працювати – або він просто не знає, чим повинен взагалі займатися. Зробивши такі висновки, Гелена Сергіївна пішла в наступ – викликала Васильєва до себе в кабінет і протягом півгодини пояснювала роль системи соціально-трудової реабілітації в досягненнях радянської психіатрії. Після того попросила парторга розписати своє бачення створення цієї системи безпосередньо в конкретно взятому закладі – а саме, в їхній психлікарні. Наостанок чемно поцікавилася, чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.