Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Доктор Енріко Гарді, чи, як переінакшили його надто музикальне для англійської мови італійське ім’я, Ендрю Хард, був головним експертом комісії Старка, яка розслідувала катастрофу в Нью-Хенфорді. Ось уже три місяці він із своєю групою досліджував радіоактивні зразки, підібрані на місці вибуху, опромінював пластинки нейтріуму, запідозрюючи, що саме в ньому й ховається загадка, — і безрезультатно. Спалах, який перетворив завод разом з його працівниками в пил, пару й купу світних уламків, радіоактивний труп доктора Вебстера, вбитого вартовим, незрозумілі спектри випромінювання уламків, — все це, здавалося, надовго залишиться таємницею.
Місяць тому армійські пости дозиметричної розвідки, що знаходяться в Ірані й Туреччині, зафіксували підвищення радіації північно-східних повітряних течій. Аналіз проб повітря, що його зробили пости, виявився схожим на аналізи радіоактивного повітря над Нью-Хенфордом. “Значить, — думав професор Гарді, — там, звідки дув вітер, десь у Сибіру чи в радянській частині Середньої Азії, сталося щось схоже на Нью-Хенфорд? Якесь велике й жахливе явище ховається в цих чорних пластинках нейтріуму… Невже відкриття його можливе тільки з допомогою катастрофи?”
Ідея, яку зараз обмірковував Гарді, була досить-таки розпливчаста: піддати нейтріум складному опромінюванню, кинути на нього весь комплекс ядерних частинок, які тільки можна одержати в беватроні, — мезони, протони, електрони, позитрони, гамма-промені. Це повинно дати якусь складну взаємодію. Яку? Професор Гарді не любив провадити досліди, не прикинувши спочатку, що з них вийде. У грі з природою, він, як досвідчений шахіст, звик передбачати на кілька ходів наперед. Але сьогодні він тільки даремно витратив день, намагаючись розрахувати дослід…
“Ну, то як, провадити чи ні? — ще раз запитав себе Гарді і, розгнівавшись на свої вагання, вирішив: — Провадити!”
Лабораторний зал уже поринув у темряву, але професор ясно уявляв усе, що відбувалося від рухів його пальців на пульті. Ось гучно брязнули пластини сильнострумних контакторів; це у віддаленому кінці залу увімкнулися високочастотні генератори. Пружно загули котушки електромагнітів — по кільцю беватрона забігало магнітне поле. Спалахнула сигнальна лампочка; гострий червоний промінчик упав на худі руки професора — це за бетонними стінами зайнялися електричні дуги в іонізаційних камерах. Затанцював на екрані осцилографа тонкий зелений промінь і, поступово заспокоюючись, почав виводити плавну криву — “електронний робот-оператор” вирівнював режим роботи беватрона. Вгорі зайнялася тріпотливим синьо-червоним світлом неонова лампочка — сигнал того, що в камеру помчав пучок прискорених частинок.
Гарді зійшов з мостика, взяв на столі аркушики з розрахунками режиму, повернувся до пульта і почав встановлювати ручки й перемикачі в потрібне положення. “Мої колеги, мабуть, дуже здивувалися б з такого ненормального режиму”, посміхнувся він. Незабаром у камері до чорної плями нейтріуму припав голубуватий прозорий промінчик.
На столі в лабораторії задзвенів телефон. Гарді спустився вниз, зняв трубку:
— Слухаю.
— Хто вмикає беватрон? — запитав знебарвлений мембраною голос.
Гарді назвав себе.
— А-а, добрий вечір, містер Хард… Це дзвонить черговий із підстанції. Коли закінчите, подзвоніть мені, будь ласка, ми вимкнемо високу напругу.
— Добре, — пообіцяв Гарді і поклав трубку.
“Так, тепер треба чекати”. Він сів за стіл, запалив цигарку. “Що ж вийде?” Взяв аркуш паперу, розкрутив авторучку й замислився.
“Що ж повинно вийти?”
Аркуш паперу так і залишився чистий.
…Стримане монотонне гудіння, ритмічний перестук вакуум-насосів, пізній час, — усе навівало дрімоту. Гарді відчув, як сонно злипаються його повіки; крутнув головою, поглянув на годинник: “Ого, початок одинадцятої! Ну, що там?” Він поправив халат і зійшов на мостик.
Лампа-підвіска в камері заважала як слід розглянути пластинку, і Гарді вимкнув її. Чомусь сильно закалатало серце. “Але ж я ще нічого не побачив…”
Голубуватий промінь з ядерних частинок, як і раніше, впирався в чорну пляму на мармурі. Але в самісінькому центрі плями, на нейтріумі, під променем блищала якась цяточка.
Тремтячими руками, не потрапляючи гвинтами в гнізда, професор прикрутив до перископа збільшувальну приставку, навів її на різкість: цятка перетворилась у маленьку тремтливу у нерівному бузковому світлі променя краплинку. “Що це?!” Удари серця відлунювали у вуха, голова сповнилась якимсь хаосом непевних гарячкових здогадів, думок, припущень; вони шастали, як рекламні щити мимо автомобіля, що мчав по шосе у стокілометрових перегонах.
“Нейтріум ожив — мезони викликали взаємодію. Та не в тому річ… Що це? Якась речовина… Метал? Рідина? Розплавлений нейтріум? Ні, це якась ядерна реакція… Невже нейтріум знову перетворився у звичайну речовину, в атоми металу?..”
Всесвіт зник, був лише він, професор Енріко Гарді, і малесенька краплинка Невідомого, що тремтіла під ядерним променем.
“Невже нейтріум справді первинна речовина, з якої можна робити будь-які атоми?!” Гарді трохи не задихнувся від цього здогаду.
В голові ширилась і звучала все сильніше чудова мелодія: ось воно, те велике й прекрасне, заради чого він живе й працює! Заради чого приїхав у цю чужу країну! Ось воно! Там, у космічній порожнечі камери беватрона, з його волі народжуються світи, виникають атоми! Що є могутніше в світі, ніж могутність знань? Чи є більше щастя, ніж перемога над природою?
Горда мажорна мелодія гриміла, і Гарді нечутно підспівував їй. Коли б він був у спокійнішому стані, то зрозумів би, що ця музика не належить жодному з композиторів світу, вона народилася щойно у ньому самому…
Через годину, коли на нейтріумі вже була достатня для аналізів краплинка, Гарді вимкнув беватрон і в темряві помітив, що крапелька світилася. Збільшена лінзами, вона була завбільшки з горошину і щосекунди спалахувала в темній камері великою кількістю сліпучо голубих іскорок.
“Звідки ці іскорки?.. Може, сцинтиляції? Ні, це надто яскраво для них…”
Гарді багато разів спостерігав сцинтиляції — зеленуваті спалахи на екрані, викликані ударами радіоактивних частинок. Вони були дуже слабкі — око довго звикало до темряви, поки починало розрізняти їх.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко», після закриття браузера.