Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Отже, вирішено було востаннє заночувати в лісі, Місіс Уелдон не вимовила жодного слова, надаючи своїм супутникам право самим вирішити, де влаштовувати привал. Маленький Джек, який заснув після приступу лихоманки, лежав в неї на руках.

Взялися шукати місце, де розташуватися на нічліг. Дік обрав для цього кілька великих дерев, що росли разом. Старий Том попрямував було до них, але раптом зупинився й скрикнув:

— Погляньте! Погляньте!

— Що там таке, Томе? — запитав Дік спокійним тоном людини, готової до будь-яких несподіванок.

— Там, там… — бурмотав Том, — криваві плями… а на землі відрубані руки…

Дік Сенд кинувся до дерева, на яке вказував Том. Потім, повернувшись назад, він сказав:

— Мовчи, Томе! Не кажи нікому!..

На землі справді валялися відрубані людські руки. Поруч із ними лежали обривки ланцюгів й зламані колодки.

На щастя, місіс Уелдон не бачила цієї страшної картини.

Герріс стояв осторонь. Якби хто-небудь глянув на нього в цю мить, то був би вражений зміною, що відбулася в американці: його обличчя пашіло тепер невблаганною жорстокістю.

Дінго підбіг до закривавлених останків і люто загарчав. Юнакові коштувало великих зусиль відігнати собаку. Тим часом старий Том завмер в нерухомості, начебто його ноги вросли в землю. Не в змозі відірвати очей від колодок і ланцюгів, він судомно стискував руки й бурмотів незв’язні слова.

— Я вже бачив… бачив… коли був маленьким… ланцюги, я бачив… колодки…

Неясні спогади раннього дитинства роїлися в його голові. Він хотів згадати… Він готовий був заговорити.

— Замовкни, Том! — сказав Дік Сенд. — Мовчи заради місіс Уелдон! Заради усіх нас, мовчи!

І юнак поспіхом відвів убік старого негра.

Привал перенесли в інше місце й усі влаштувалися для нічлігу. Стара Нан подала вечерю, але ніхто до неї не доторкнувся: втома перемогла голод. Усі відчували якесь незрозуміле занепокоєння, подібне до страху.

Сутінки швидко згущувалися, і невдовзі настала темна ніч. Небо затягли чорні, грозові хмари. На заході, далеко на обрії, у просвітах між деревами миготіли блискавиці. Вітер стих, і жоден листок не ворушився на деревах. Денний шум змінився глибокою тишею. Можна було подумати, що щільне, насичене електрикою повітря втратило звукопровідність.

Дік Сенд, Остін і Бат стояли на варті всі разом. Вони напружували зір і слух, аби не пропустити жодного підозрілого шарудіння, побачити найменший проблиск світла. Проте ніщо не порушувало спокою.

Том, хоча й вільний від варти, не спав. Опустивши голову, він сидів нерухомо, занурений у спогади. Здавалося, старий негр не міг отямитися від якогось несподіваного удару.

Місіс Уелдон заколисувала свого сина, і всі її думки були тільки про нього. Один лише кузен Бенедикт спокійно спав, тому що не відчував тривоги, від якої знемагали його супутники, і не передчував нічого поганого.

Раптом близько одинадцятої години вечора вдалині почулося довге й грізне ревіння і негайно ж слідом за ним пронизливе виття. Том підхопився й простягнув руку в напрямку густої хащі, що була не більше як за милю від привалу.

Дік Сенд схопив його за руку, але не міг перешкодити Тому крикнути:

— Лев! Лев!

Старий негр впізнав ричання лева, що йому доводилося чути в дитинстві!

— Лев! — повторив він.

Дік Сенд не міг більше стримувати гнів. Він вихопив ніж і кинувся до того місця, де розташувався на ніч Герріс.

Герріса вже не було, разом із ним зник і його кінь. Істина блискавкою сяйнула в голові Діка Сенда…

Загін перебував зовсім не там, де він думав.

«Пілігрим» зазнав катастрофи не поблизу берегів Південної Америки. Дік визначив у морі положення не острова Пасхи, а якогось іншого острова, який знаходився на заході від того континенту, на якому вони опинилися, зовсім так само, як острів Пасхи розташований на захід від Америки.

Компас давав неточні показання, він був зіпсований. Корабель, що захопило бурею, відхилився далеко у бік від правильного курсу. «Пілігрим» обігнув мис Горн і з Тихого океану потрапив в Атлантичний! Помилковими були обчислення швидкості ходу «Пілігрима». Буря подвоїла цю швидкість. От чому ні на узбережжі, ні в лісі мандрівники не зустріли ані каучукових, ані хінних дерев! Вони ростуть у Південній Америці, але те місце, куди доля закинула подорожан, не було ні Атакамською рівниною, ні болівійською пампою.

Поза сумнівами — Дік бачив жирафів, а не страусів. Дорогу в чагарнику протоптали слони. Біля струмка Дік потривожив гіпопотамів. Муха, спіймана кузеном Бенедиктом, була страшною мухою цеце, від укусів якої гинуть в’ючні тварини в караванах. І, нарешті, зараз у темних хащах гарчав лев! А колодки, ланцюги, ніж дивної форми — це були знаряддя работоргівців. Відрубані руки — то були руки чорних бранців. Португалець Негоро й американець Герріс, мабуть, спільники!

Здогади Діка Сенда перетворилися на впевненість і страшні слова вирвалися, нарешті, з його вуст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і рабів.

Работоргівля! Усі знають, що означає це страшне слово, якому не має бути місця в людській мові.

Ганебну торгівлю людьми тривалий час та з великим власним зиском застосовують європейські країни в своїх заокеанських колоніях. Минуло вже багато років після заборони работоргівлі. Однак вона все ще ведеться, й