Читати книгу - "Співробітник ЧК"

— Та от… написав. Дякую за папір…

— Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.

— Будь ласка…

Вона взяла листа, глянула на адресу.

— У Харків? У вас там рідні?

— Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.

— Виходить, ми земляки.

— Ви теж з Херсона?

— Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, — вона засміялась. — А в Харкові я також жила — у дядька, на Сумській вулиці, знаєте таку?

— Чув…

— Соколов, Соколов, — повторювала вона, наче пригадуючи, — знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?

— Ні, він, адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.

— Значить, не той. — Вона відклала лист. — У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш — адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? — спитала вона.

— Та я, власне, там не був, — сказав Олексій. Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. — Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.

— А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?

— Він… він працював у Вадона, — відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.

Вона байдуже спитала:

— Він і тепер там працює?

— Зараз я нічого не знаю про нього.

— А… Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів… Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?

Олексій, посміхаючись, розвів руками.

— От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай! — Вона ображено надула красиві яскраві губи.

— Хто ж вам відповість! — засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. — Я працюю в штабі, — Федосова підняла брови, — і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання.

— Це правда! — зітхнула вона.

Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах — всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.

Якось само собою вийшло, що Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник — ні слуху ні духу… Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з. Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло… Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на побивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію…

Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили…»

Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!

— У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, — говорила вона, зітхаючи. — Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?

На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства… А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху… Та що там говорити!

— Ви ще довго пробудете в Олешках? — спитала Діна.

— Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.

— Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо…

— Дякую. Обов'язково прийду.

— Додому заходьте, — сказала вона просто. — Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?

— Тепер уже напевно звільнюсь!

— Тоді годині о дев'ятій, добре? У вас, напевно, як у штабіста, є нічна перепустка?

— Це є, чого-чого!

— Ну й добре, я вас зустріну.

Вона посміхнулася йому ласкаво, як давньому знайомому, і простягла руку.

… Дійшовши до рогу, Олексій повернув назад. Він знову пройшов повз пошту і зазирнув у вікно.

Діна розгортала щойно написаний ним лист.

О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.

Дівчина чекала його біля хвіртки.

— Ви точні, — сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч, — А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.

На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена