Читати книгу - "Щит і меч"

Вайс розумів, що кожна людина дивиться немовби в дзеркало власних уявлень про саму себе.

Та для його діяльності було вкрай потрібно постійно відчувати, як сприймають його особу інші, і відповідно до цього уявлення виробляти в собі риси, які збігалися б з образом, що вже існував у свідомості інших. Замість того щоб підніматися вгору сходинками, займати дедалі вигідніше становище, просуватися вперед, треба дати відчути всім навколо себе і свою перевагу, але в такій мірі, щоб вона не викликала ревнивих заздрощів, а здавалася б такою, начебто він не вміє виявити свої здібності без поблажливої підтримки. Завжди знайдуться охочі підтримати людину з головою, ощасливити її такою підтримкою. А якщо не знайдуться самі, то можна їх знайти.

Йоганн відчував, що і Пауль, і єфрейторка з допоміжного жіночого підрозділу, хоч він і не прикидався їхнім однодумцем, а зберіг у стосунках з ними самостійні позиції, пройнялися до нього повагою. А тим часом обоє вони за своїм складом не звикли відчувати повагу до тих, хто не стояв над ними.

І в цьому немовби тренувальному своєму успіхові Вайс вбачав щось обнадійливе. Період його затяжного, тривалого фундаментального уживання протікає вдало, і це відчуття спокою ще більше розпалювало його тугу за активними діями, тоді як він усе ще продовжував здійснювати свій подвиг бездіяльності.

Одного разу літній солдат — батько нареченої Пауля Рейса — не звернув уваги на грузовик, що саме розвертався на подвір'ї, й попав під колеса. Солдата поклали в санітарну частину, яка була тут-таки, в господарському містечку.

Єфрейторка попросила Вайса тимчасово, як особисту для неї люб'язність, допомогти їй зберегти за батьком його посаду, поки він лежить у госпіталі. Вона сказала:

— Пауль лінивий і неохайний. Йому не можна довіряти.

Спочатку Вайс тільки замітав подвір'я, посипав піском доріжки, білив вапном тумбочки на узбіччях. У комбінезоні, надітому на мундир, і короткому клейончатому фартусі, які він узяв із шафки з спецодягом, що лишилась од старого, з мітлою і совком у руках Вайс поступово почав прибирати із сумною, ображеною міною не тільки у дворі, а й у внутрішніх приміщеннях комендатур, що охороняли проходи між окремими секторами розташування.

І скоро охорона звикла до Вайса. А коли фрейлейн-єфрейтор, з галіфеподібними стегнами і дрібними кучериками на голові, вручила Вайсові перепустку для того, щоб він міг привозити пісок з кар'єру, далеко за розташуванням, Вайс дістав змогу ходити не тільки між секторами, але й бувати в різних приміщеннях.

Заходячи у флігель, де жили люди в різномастих мундирах, він знайшов підтвердження своєї здогадки, що цих людей готують для закидання в Радянський Союз. Він встановив це з клаптиків чернеток, записів лекцій, що стосувалися топографії. З тих пам'ятних виписок, якими, перш ніж завчити напам'ять, вони користувалися; йому навіть вдалося визначити райони їхніх гаданих дій.

Йоганн ночував себе людиною, до рук якої несподівано потрапив скарб.

Поїхавши по пісок вантажною машиною, Вайс вибрав зручне місце для тайника і, повертаючись назад, біля телеграфного стовпа з номерним знаком 74/0012 закопав у консервній банці загорнуту в клапоть протиіпритної водонепроникної накидки, що додавалася до кожного протигаза, першу свою за час перебування тут шифровку й кілька портретів диверсантів.

Стовп із цим номером був указаний потім тайнописом у записці для Бруно, яку він вклав у листа до фрау Дітмар.

Так він налагодив зв'язок. Це було щастя. Тепер кінець самотності, гнітючому, безвихідному дожиданню. Адже хоч би що робив Вайс, всі його зусилля пропадали марно без надійного зв'язку із своїми. Та тішитися щастям Йоганн не міг, не кажучи вже про те, що оце розслабляюче волю відчуття щастя було тепер йому протипоказано.

І все-таки він трохи промахнувся.

Намальовані ним портрети інших терористів-диверсантів Вайс ховав всередині віддушини цегляного фундаменту гаража, попередньо обгорнувши клаптиком тієї ж самої протиіпритної накидки. Увечері він переглянув їх востаннє, збираючись завтра покласти в тайник біля телеграфного стовпа, і побачив, що портрет людини, яку диверсанти називали Хрящем, дуже потерся на згинах. Йоганн вирішив відновити зіпсований подекуди малюнок. Ввімкнувши світло в плафоні на стелі машини, сів у неї і взявся за діло. Дверцята машини він лишив відчиненими, щоб почути, коли хтось увійде в гараж. І… попався.

Чоловік з начальницькими манерами увійшов у гараж в супроводі свого шофера і охоронника й одразу ж побачив солдата в освітленій машині. Він видер у солдата папір, в якому той щось писав.

Вайс вискочив з машини, виструнчився, завмираючи.

Чоловік у цивільному здивовано розглядав малюнок.

— Хто?

Йоганн доповів:

— Йоганн Вайс, шофер пана майора Акселя Штейнгліца.

— Це хто?

Йоганн подивився на малюнок.

— Не можу знати.

Чоловік похмуро, підозріливо втупився у Вайса.

— Хто? — повторив він.

І раптом Йоганн осміхнувся й, набираючи вільної, несолдатської пози, сказав зневажливо:

— Це, смію вам доповісти, жалюгідна мазанина. — Попросив з надією в голосі:— Я був би дуже щасливий показати вам мої малюнки.

Чоловік у цивільному ще раз уважно глянув на малюнок, повагався, однак повернув-таки його Вайсові, мовчки сів у свою машину й поїхав.

Вайс знав і машину, і її шофера. Вона обслуговувала тільки одного — оцього в цивільному. Кожного разу після виїзду на машині міняли номер, за короткий час двічі перефарбовували. Він розумів: у цього чоловіка професіональна пам'ять, і буде не так легко викрутитись під його уважним поглядом, що наче обшукує душу.

І коли Вайс лишився сам, він знав, що і машина, і її хазяїн повернуться.

Можна втекти від небезпеки, а можна й одважно кинутися їй назустріч. Вайс обрав останнє.

Дістав цупкого обгорткового паперу, поставив поперед себе книжку солдатського календаря з портретами фюрера, фюрерів, фельдмаршалів, генералів, прусських полководців і завзято кинувся малювати, тепер уже не криючись,