Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

з Роландом (якщо це не зроблять за нього вартові Девар-Тої), а потім убити малого покидька й забрати з собою його цінну ліву ногу – миттєво зійшли нанівець. А наступної миті виник новий план, простий, як усе геніальне. Не можна показувати йому, що я зрозумів. Один постріл – от і все, на що я можу піти, та й то лише тому, що повинен. Потім я втечу. А якщо ні, то, можливо, він сконає з голоду, перш ніж…

Раптом Волтер зрозумів, що не може поворухнути рукою. Чотири пальці зімкнулися на руків’ї пістолета в кишені куртки, але так і застигли. Один палець був дуже близько від гашетки, але він не міг нічого зробити. Відчуття було таке, що його зацементували. І тут Волтер уперше побачив блискучий дріт. Він тягнувся з беззубого рожевого рота немовляти, яке сиділо на стільці, перетинав кімнату, поблискуючи в світлі ламп, і обвивався довкола його, Волтера, грудей, притискаючи руки до боків. Він розумів, що насправді дроту не існувало… але водночас він був.

Волтер не міг поворухнутися.

Чотири

Мордред не бачив блискучого дроту. Можливо, тому, що не читав «Корабельного пагорба»36. Втім, у нього була змога дослідити розум Сюзанни. І те, що він бачив зараз, було дуже подібне до Сюзанниного Доґана. Тільки замість перемикачів з написами на кшталт «Дитятко» й «Емоційна температура» він помітив ручки, що керували Волтеровою здатністю пересуватися (цю він швидко перевів у положення «Вимк.»), мисленням і мотивацією. Тут, звісно, органи керування були значно складніші, ніж у голові малого пухнастика, – там він не знайшов нічого, крім кількох простих вузлів, схожих на бабин, – але нічого такого, з чим би він не впорався.

Єдина проблема полягала в тому, що він був немовлям.

Клятим немовлям, яке не могло злізти зі стільця.

Якщо він справді надумав зробити з цього ходячого делікатеса м’ясну закуску, слід було поквапитися.

П’ять

Волтер О’Дим ще не настільки постарів, щоб бути довірливим, та збагнув це лише зараз. Він недооцінив маленьке чудовисько, занадто покладаючись на його вигляд і недостатньо – на своє знання про те, що це насправді за істота. Але принаймні його не охопила повна паніка, як це сталося б на його місці з кимось молодим.

Якщо він збирається щось робити, а не просто сидіти на стільці й витріщатися на мене, йому доведеться змінити форму. А коли перекидатиметься, то на мить втратить контроль. І то буде мій шанс. Непевний, але єдиний, що в мене лишився.

Тієї ж миті він побачив, як шкірою немовляти від маківки до кінчиків пальців пробігло червоногаряче світло. А вслід за цим рожеве товстеньке тільце ба-бо стало темніти й розпухати, по боках вилізли павучі лапи. І одразу ж блискучий дріт, що тягнувся з рота немовляти, зник, а Волтер відчув, що рука, яка душила його й не давала поворухнутися, відпустила.

Нема часу навіть на один постріл. Тікай. Тікай від нього. Це все, що ти можеш. Взагалі не треба було сюди приходити. Ти дозволив ненависті до стрільця засліпити тебе, але ще, може, не піз…

Поки ця думка промчала в його голові, він повернувся до люка в підлозі й збирався вже поставити ногу на першу сходинку, аж раптом блискучий дріт з’явився знову. Та цього разу він обвився не довкола його рук та грудей, а довкола горла, як гарота.

Хриплячи, задихаючись, плюючись слиною, Волтер рвучко розвернувся. Його очі вилазили з орбіт. Зашморг на шиї послабився на крихту. Водночас він відчув, як невидима рука повзе вгору, ледь торкаючись його лоба, і відкидає з голови каптура. Він завжди так вбирався, де тільки міг; у деяких провінціях, навіть південніше Ґарлена, його знали як Волтера Ходжі. Останнє слово мало два значення – «дим» і «каптур». Але цей каптур (куртки, роздобутої в покинутому будинку в містечку Френч-Лендінг, що у Вісконсині) не дав йому користі, чи не так?

«Певно, я підійшов до кінця шляху», – подумав він, дивлячись, як павук повільно суне до нього на своїх семи лапах, розпухлий, жвавий (жвавіший за немовля, еге ж, і в чотириста разів бридкіший), з потворною людською голівкою, що здіймалася над волохатою павучою спиною. На його череві Волтер бачив червону пляму, що була раніше на п’яті немовляти. Тепер вона мала форму піщаного годинника, як знак у самиці чорної вдови, і він збагнув, що саме ця відмітина була йому потрібна. Вбити немовля й відітнути йому ногу, найпевніше, не принесло б користі. Схоже, він від самого початку схибив.

Павук звівся на чотири задні лапи. Три передні з тихим і неприємним звуком шкрябнули по Волтерових джинсах. Потвора вибалушила на нього очі з помірною цікавістю непроханого гостя, якого він уже так добре собі уявив.

О так, боюся, для тебе це кінець шляху. Голос прогримів у нього в голові, як з гучномовця. Але ж те саме ти приготував для мене, правда?

Ні! Принаймні не одразу…

Але ж приготував! «Не жартуй з жартівником», як полюбляла повторювати Сюзанна. Тож тепер я зроблю тому, кого ти називаєш моїм Білим Батьком, маленьку ласку. Може, ти й не найбільший його ворог, Волтере Падік (це ж так тебе звали колись давно, коли ти тільки починав свій шлях), але точно найдавніший. А я приберу тебе з його дороги.

Волтер не усвідомлював, що надія на порятунок в ньому ще не згасла остаточно, навіть коли осоружна потвора виросла перед ним, зіп’ялася на задні лапи й стала тупо та жадібно роздивлятись, пускаючи слину, аж поки вперше за тисячу років не почув ім’я хлопчика з ферми в Делейні, на яке колись відгукувався: Волтер Падік. Волтер, син мірошника Сема з баронії Істард. Хлопчик, що втік з дому, коли йому було тринадцять, а через рік був зґвалтований у зад іншим волоцюгою і якимось дивом втримався від спокуси приповзти назад додому. Натомість він рушив далі назустріч своєму призначенню.

Волтер Падік.

Зачувши той голос, чоловік, який звав себе Мартеном, Річардом Фанніном, Рудіном Філаро та Рендалом Флеґґом (не кажучи вже про низку інших імен), облишив будь-які надії, крім сподівання вмерти гідно.

Я голодний, Мордред їстоньки хоче, – твердив безжальний голос у Волтера в голові, голос, що надходив до нього через блискучий дріт волі маленького короля. – Але я їстиму за всіма правилами. Почну з закусок. Думаю, ними стануть твої очі. Віддай мені їх.

Волтер боровся щосили, але безуспішно. Дріт був надто сильний. Він побачив, як його власні руки здіймаються