Читати книгу - "Чорний вовк"

Франек знав, що кілька разів на тиждень новоспечений єфрейтор ходить до найближчого села і або сидить там у шинку, або їде до міста, якщо хтось підвезе його на мотоциклі. І повертається десь опівночі.

Та Франека не цікавила ніч. Вночі небезпечніше. Спостережна вежа за якихось двісті метрів від цього місця. І нічого не значить, що на ній немає прожекторів. До того ж північ — надто пізній час для втомленого тіла і мозку.

Сьогодні опівдні Франек, як звичайно, повернувся з роботи. Цілий тиждень лісоруби кінчали роботу раніше — інша бригада не встигала вивозити дрова. До того ж це був останній тиждень місяця. Плац вони виконали і не хотіли, щоб у лісовому. управлінні хтось звернув увагу на їхні аж надто високі виробітки. Прийдуть нормувальники і почнуть підвищувати норми. Спробували б вони цю роботу! Але то вже інша розмова.

Коли Франек повернувся з роботи, Вовк лежав біля дровітні і важко дихав.

— Тікаєш, але повертаєшся, — задоволено пробурмотів Франек і розчинив ногою масивні двері. — Лізь!

Вовк виліз з-під перевернутих саней і проліз у двері. Він чекав удару, але удару не було. Хазяїн був настроєний сумирно. І Вовк нерішуче переступив поріг. Все це було дуже складно. Пес виховувався між людьми і тільки раз спробував утекти від них. Це сталося тієї ночі, коли він проліз крізь дроти. А потім Ліза, а за нею й люди поламали йому всі плани.

Вовк не міг жити без людей, але не вірив тим, що ходили в формі, бо вони вже раз замахнулися на його життя. Людей у формах Вовк не любив інстинктивно — він не вмів розрізняти уніформи. Тільки пам’ятав, що поки жив у якомусь маєтку по той бік кордону — йому жилось непогано. З того ж часу, коли його, дворічного, купили ті люди в непромокальних плащах для служби на кордоні, він спізнав нашийника, голод і нагайки.

До цього ж патлатого, пропахлого потом і дичиною тирана він повернувся з іншої причини.

Вовк чекав нагоди помститися. Він не готувався до помсти, не обмірковував її, ні, то був просто інстинкт.

Пес перейняв гірку спадщину. Його батька бив селянин, теж хазяїн, але батько не втік від нього. І батька його батька теж били. Вони були собаками, що слухались людського слова.

— Тепер ти від мене не втечеш! — сказав Франек, але в його голосі не було злості. Він весь час плекав у своїй голові план, та не був ним задоволений. Цей дикий собака не грав ніякої ролі у плані, а Франек страшенно хотів знайти йому якусь роль.

Найпростіше було б нацькувати собаку на людину, щоб пес схопив її за горлянку — і кінець. Та поки що Франек не міг на це сподіватися. Йому здавалося, що вже не лишається часу видресирувати собаку для такого діла.

— Якщо ти і схопиш кого-небудь за горло зараз, то це буду я, — чесно визнавав Франек. — А хто знає, коли я навчу тебе кидатись на інших. — Він нахилився, відсунув засув на скрині і витяг залізний ланцюг. — Цього ти не перекусиш.

І надів довгий ланцюг Вовкові на шию.

Вовк навіть не пробував вирватись із залізних рук, що стискали його, мов лещата, або вкусити його за палець. У хазяїна завжди під рукою поліно — Вовк знав про це. Безсило опустився коло стіни і задрімав. Та враз нашорошив вуха.

Лісоруб невдоволено скривився.

— О, а ти непоганий сторож.

Увійшов капітан Гаєк. Обличчя стурбоване. Кинув кашкета на стіл і стомлено стер з чола піт.

— Франеку, чорт! — мовив він і сів.

— Пити?

— Яке там «пити»! — Капітан схопився за голову. — Колись я стану таким дикуном, як ти, Франеку.

Франек схилився під стіл і витяг пляшку.

— Влітку ще нічого, — спроквола відповів лісоруб. — Та як випаде сніг…

— Я розумію… як випаде сніг. Тоді не вистачає тільки вовків, — зітхнув капітан. — Ця подія не дає мені спокою. — Вигляд у нього був зажурений. — Я прийшов порадитись, Франеку. Забудьте про мій мундир. До когось же вона повинна була бігти чи ні? Хто мені порадить?

Франек помалу тягнув з пляшки затичку. Раптом вона зламалася. Він розкрив ніж і почав колупати гнилий корок.

— Чому вона повинна була до когось бігти? — спитав насторожено.

— Не скажете ж ви мені, що вона хотіла перейти кордон… Усе це романтика, Франеку. І це було так серйозно, що вона не могла дозволити собі сісти у в’язницю. І тому вона стріляла. Ну й наклала головою.

— Може, не слід було вбивати її? — вагаючись мовив Франек. Він ще длубався в корку.

Капітан махнув рукою.

— Дурниця. Ви що, дасте себе вбити, коли в вас стрілятимуть? Вони виконували свій обов’язок. Тут усе гаразд.

— А що ви ще знаєте про неї?

— Німкеня. Нічого більше. І це не її справжнє ім’я. І більш ніяких точних відомостей не маємо.

— Німкеня, — спроквола мовив Франек. — Тут є ще Густл і Фріда. Або Бела Орсаг. Рамбоусек також міг би вам розповісти…

— Але ж, Франеку, ви живете тут із сорок восьмого.

— Грюнфельди тут іще давніше.

— Проте ловити братів Лацін допомагали нам ви. Хоч, врешті, вони втекли від нас, живуть тепер десь у Канаді.

— Я пам’ятаю, Лаціни з Рокотиць. Лісовики, — кивнув лісоруб. Деякі враження були в нього такі сильні, що він не міг забути про них. — Їх не можна було зловити, вони тут знали кожну стежку.

— І Козіну схопили ви.

— Так. Козіна думав, що я німець. І прийшов якраз до Трьох Дубів, де я тоді валив дерева.

— Він думав, що ви німець, — замислено повторив капітан. Він уже не здавався таким безпорадним. — Розумієте, Франеку, ця жінка… Я вам скажу, органи