Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

тактичними вимогами моменту. Гетьман запевняв російських патріотів, що українізація держави потрібна німцям, і вона допоможе гетьманові впоратись із внутрішньою національною опозицією. Свою українську позицію та німецькі симпатії гетьман пояснював так — «…не я покликав німців, а їхній прихід дійсність… якби я погодився, німці перейшли б до прямої окупації, а я ще можу зберегти державу… коли б не було мого виступу, німці, кількома тижнями пізніше, завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство».

Зеньківський у своїй книзі «П’ять місяців біля влади» так характеризує Скоропадського: «Бойовий офіцер, схильний до військових авантюр, П. П. Скоропадський міг би ще утішитися всім тим, що звичайно пов’язане із верховною владою, — тим галасом, тими парадами, які й стомлюють, але й забавляють. Перший час замість цього його забавляла атмосфера змови, що дуже довго відчувалася у палаці; забавляли прийоми, зустрічі, інтриги — але це стало незабаром набридати П. П., як набридали йому і щоденні засідання Ради міністрів (лише із середини червня ми по неділях зовсім не працювали, а по суботах з’їжджалися о 2 годині на 2–3 години). П. П. по суті — чемна і шляхетна людина, але безпринципний, не у змісті цинізму або відкидання принципів, а у тому розумінні, що вся його принциповість не йшла далі звичайної порядності — ні світогляду, ні глибоких переконань у нього не було через поверховість натури… У донкіхоти П. П. не годився, і він кинувся в авантюру української самостійності, у якій перебуває (все-таки не зовсім щиро) і донині. Таким українцем, яким його хочуть і хотіли бачити захисники української монархії, він не був і не може бути, залишаючись скрізь і завжди російською людиною. І те, у роки, коли стільки людей втратили розум, відреклися від моралі, стали безсоромними опортуністами, перед Павлом Петровичем життя поставило важке запитання про лицарську вірність Росії, те, що він піддавався (і піддається) різним українським шепотінням і нерідко лає «москалів» і Росію, — у цьому зреченні від того, що є його сутністю, П. П. загубив підвалини, якими трималася духовно його особистість… це не була ні державна людина, ні навіть “верховний головнокомандуючий” і вождь — хоча він і був на цих ролях. Між іншим, він був добрий, привабливий і милий — у приватних відносинах… за цинізмом і скептицизмом можна було часом помітити нотки примітивного сентименталізму».

Командир Січових стрільців Євген Коновалець свідчив: «На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що Павло Скоропадський — це людина чесна, але дуже слабовільна».

У той же час німецький генерал Гренер писав, що гетьман «…без сумніву володіє видатними державними здібностями».

Винниченко писав більш нестримано: «Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження».

Вирішальними для гетьмана стали відносини з німецьким командуванням та посольством, з австрійським послом. Гетьман зробив візити фельдмаршалу Ейхгорну та послам Німеччини й Австро-Угорщини.

Про німецьку окупацію гетьман писав так: «Мені було надзвичайно важко, коли я бачив їх фактичними хазяями в нас в Україні, але разом із цим я усвідомлював, що тільки вони можуть нам у цей момент допомогти. Маючи з ними в Україні постійні зносини за родом своєї діяльності, я їх розділяю на три класи… Військовий клас прийшов до нас безумовно чесним. Вище командування ні в які спекуляції не входило, особисто не співчувало їм, у політичних відносинах всі ці Ейхгорни, Гренери і найближчі їхні помічники вимагали виконання Брест-Литовського договору, і нові вимоги все-таки вважали зайвими. Вони на Україну дивилися доброзичливо і не бажали її економічного падіння, навпаки, приходили на допомогу, коли бачили скрутний стан. За своїми переконаннями вони були демократами, особливо Гренер. Ми з ним розмовляли про аграрну реформу. Він дивився на неї розумно, був проти всяких демагогічних прийомів, хотів дійсного проведення у життя цього питання з найменшими потрясіннями. Другорядні ж начальники ні в яку політику не вдавалися і були дуже різної якості, але виконували свій обов’язок і були чесні».

Командуючий німецькими військами в Україні (командуючий групою армій «Київ», що окупувала Україну та південні райони Білорусії) генерал-фельдмаршал Герман фон Ейхгорн прибув до Києва із Прибалтики тільки наприкінці березня 1918 року. Він прибув на заміну генерал-полковника Олександра фон Лінсінгена, що керував німецькими військами на головному напрямку наступу Київ — Харків — Ростов.

Згодом українськими соціалістами була розповсюджена брехлива чутка, ніби фельдмаршал Ейхгорн був одружений із сестрою дружини гетьмана і саме родинні стосунки привели Скоропадського до влади.

Гетьман згадував про свій перший візит: «Ейхгорн був поважний старий, у повному змісті цього слова, розумний, дуже освічений, із широким кругозором, доброзичливий, недарма він був онуком філософа Шеллінґа. У ньому зовсім не було тої зарозумілості та пихатості, які спостерігалися іноді серед германського офіцерства… Це була розумна, далекоглядна та сердечна людина… це була безумовно чесна, непідкупна людина. Він з’явився на Україну з армією, і в сутності він міг сильно збільшити вимоги, які німці нам пред’являли, і це багато хто на його місці зробив би, тому що ми були зовсім неспроможні, особливо на початку, у ньому ж, навпаки, я завжди знаходив повне співчуття і сприяння у всіх питаннях…»

Характеризуючи посла Німеччини фон Мумма, Скоропадський відзначить його «напускну важливість… Сама по собі це була добра людина, вже втомлена від служби, дуже честолюбна, піддана лестощам, старий холостяк з великою дозою сентименталізму».

Незабаром Скоропадський дав обід на честь фельдмаршала Ейхгорна, а через кілька днів сам потрапив на обід до німецької «Оберкоманди», де головував фельдмаршал. Фельдмаршал теж жив у районі Липки, неподалік від гетьманського будинку, у розкішному будинку по вулиці Катерининській, 16. На Липках іще перебував німецький штаб, державні установи гетьманату і установи німецького командування, Державний банк. Цей район було перетворено на військовий табір, він патрулювався німецькими солдатами, у районі не здавалися квартири, практично не було магазинів.

Ейхгорн люб’язно обговорював з гетьманом загальний стан справ в Україні, а вже через генерала Гренера йшли до гетьмана німецькі вказівки і поради, невиконання яких могло привести до втрати влади Скоропадським. Недарма Гренер іноді зустрічавсь із представниками українських соціалістів, демонструючи їм свою демократичність, що створювала певні надії. Гетьман відчував, що його помилки можуть закінчитися «тихим переворотом», коли владу, при повному невтручанні німців, перехоплять або «українські коаліціанти», або