Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

— Агов, де ти! — зазирнув до кишені, але нічого там не побачив. — Я пожартував, ніякий ти не боягуз… — хлопчик замовк, подумавши, що Прагнення почне заперечувати, але воно мовчало. Певне, порівняння з боягузом було для нього неприємним.

Раптом Петрусь усвідомив, що дуже хоче їсти. Наближався час другого сніданку, тому хлопець ступив крок до сходів, щоб усе-таки знайти стежку додому. Він гадав, що Прагнення його зупинятиме, прохатиме, може, навіть благатиме, щоб він нікуди не йшов. Та нічого такого не сталося. Прагнення мовчало, і навіть не ворушилося в кишені.

Устаючи, Петрусь збагнув, що він знову зробився легенький. Схопився за перила, бо Вітер, який саме війнув, міг легко його підняти вгору. Та зупинився на півдорозі.

— Почуття Провини, — пролунало з якогось кутка.

— Що?

— Воно схопилося за твою руку. Просто струси його. Один чоловік зовсім нещодавно засмоктав його пилососом, а потім викинув на смітник. Воно дуже живуче. Продірявило паперову торбинку з пилюкою і якби не зачинені вхідні двері, певне, йому вдалося б повернутися. Воно тут віднедавна, ще не звикло…

Клаудія зупинилася, їй набридло читати. Вона почувалася як в облозі. Цей текст міг проказати будь-хто, кому заманулося б її повиховувати. Почуття провини, так, вона мусить його мати, демонструвати всім, усім доводити, як їй погано через те, що вона так поводилася. Так і було, от тільки Клаудії не хотілося ні з ким цього обговорювати й тим більше розкаюватися.

— Чому всі так люблять повчати інших? У когось є порада на всі випадки життя, як саме слід жити? А навіть, якщо й так, то може, ці поради призначені лише для нього? Ненавиджу я ці повчання! Я майже доросла й хочу сама за себе відповідати. І вважаю, що маю на це право! Навіть, якщо я проковтну жменю таблеток, щоб накласти на себе руки. Так, мені хочеться комусь розповісти про те, що я відчуваю, але не ксьондзові, не психологу, не класній керівничці, хоча вона цілком нормальна, не матері. Що вони всі про мене знають? Нічого. Заздалегідь відомо, чим закінчиться така розмова, навіть починати не варто. А ну його к бісу, краще почитаю тобі ще.

— До чого? — зацікавився Петрусь. Він раптом забув про свій голод і готовий був вислухати розповідь про Почуття Провини.

— До бездомності.

— Але ж у вас є дім?

— І ти називаєш це домом? Це лише смітник небажаних почуттів. Дім — це людина. Ну, або тварина. Найкраще пес або кіт. Собаки взагалі чудові.

— Мама каже, що собаки брудні.

— Зрозуміло. А в тебе був колись собака?

— Ні.

— А тобі хотілося?

— Так.

— Чудово! От із цього й почнемо! — Почуття задоволено всміхнулося. — Ти вже знаєш!

— Що?

— Знаєш, що таке прагнення! Знаєш? Мусиш знати! Скажи!

— Прагнення… Прагнення це… злість? — невпевнено припустив Петрусь.

— Ні, хай йому грець, він просто невиправний! — дещо вдавано скрикнуло Прагнення. — Яка злість?! Яка злість?!

— Я хотів собаку, а мені подарували іграшкову залізницю.

— І що?

— Я розсердився. Але ненадовго, чесно!

— Ненадовго? Гадаєш, залізниця краща?! Краща, ніж пес?!! — Прагнення аж нетямилося від обурення. — Ти що, безсердечний? Ну, все зрозуміло. Нащо всі ці розмови. Ти теж викинув свої почуття на смітник.

— Раніше мені здавалося, що почуттями можна ділитися. Але це було давно. Тепер я знаю, що найкраще тримати їх у таємниці, глибоко заховавши, бо люди тільки й чекають, щоб про них дізнатися. А потім глузують з них. Або лякають тебе. З іншого боку, якби хтось захотів розповісти мені щось таке, хотів поділитися, чи змогла б я втриматися й не розбовкати? Класно, що принаймні тобі можна про все розповісти.

Виходячи від Магди, Клаудія помітила Агату. Та наближалася, ведучи за руку якогось хлопчика. Власне, вони не йшли, а швидше підстрибували. То було незвичайне видовище, бо Клаудія ніколи досі не бачила, щоб Агата веселилася.

Вона й сама посміхнулася й помахала їм рукою. Побачивши її, Агата із хлопчиком побігли до неї. Малому це явно подобалося.

— Як там вона? — запитала Агата, кивнувши головою на Магдин будинок.

— Без змін. А хто це такий?

— Мій брат, Мацек.

— У тебе є брат? — здавалося, Клаудія не йме їй віри.

Агата розвела руками, мовляв, я до цього абсолютно непричетна.

— Зайдеш? — запропонувала вона якось так запросто. Але Клаудія не думала, що й Агата переконуватиме її замислитися над своєю поведінкою.

— Із задоволенням, та, може, іншим разом? Невдовзі батьківські збори, розумієш… Мені однаково гаплик.

— Звичайно. Завжди можеш зайти без попередження.

— Класно! То бувай! — кивнула Клаудія й подалася в бік Трав’яної.

Вона більше не скидалася на людину, яка ще кілька днів тому хотіла накласти на себе руки. Агата подивилася їй услід і ледь здивовано похитала головою.

— Хто це така? — запитав Мацек.

— Так собі, тюлениха та й годі, — відповіла Агата без жодного натяку на іронію.

Клаудія йшла повільно, міркуючи, які саме предмети їй варто найперше надолужити. Усього назбиралося чимало, а вона ніколи не була взірцем старанності. Проте невідомо чому, Клаудія таки вирішила попрацювати над своїм іміджем.

Невідомо, що до цього спричинилося. Слова ксьондза? Шкільного психолога? Чи загальна атмосфера? Ніхто на неї не кричав, зате всі хотіли допомогти у вирішенні справ, які відібрали їй бажання жити. Але над цим Клаудія взагалі