Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Та йому було на таке начхати. Він це робив лише заради мистецтва. Десь на підсвідомому рівні він хотів щось після себе залишити — і це був його шанс. Рута пообіцяла хлопцеві, що буде до кожної мелодії під його вірш вкладати шматочок своєї душі, — а більшого він і не вимагав.

Десь під ранок розмова стала значно серйознішою. Бенедикту це сподобалося — що Рута не ігнорувала його хворобу.

— Я хочу тебе дещо запитати, вибач, якщо це нечемно, — тяжко почала вона. — А скільки часу тобі залишилося? Тобто це непростий діагноз… Тобі гіршатиме, наскільки я знаю… Прикує до ліжка…

— Протягну, можливо, ще вісім місяців, — відповів Бенедикт. — А що далі — знає лише Бог.

Рута сутужно скривилася, ніби стримувала сльози.

— Не варто плакати, — попросив Бенедикт.

— Просто ти так спокійно про це говориш…

— Бо я не боюся, — сказав Бенедикт. — І ви не бійтеся.

— Бенедикте, — мовила Рута. — Ми маємо встигнути. Мусимо, якщо хочемо показати світу все, що ми сьогодні задумали.

— Мусимо, — повторив Бенедикт. — Якщо нам вдасться — це буде найкраще закінчення життя.

Жінка таки зронила кілька сліз, а Бенедикт задивився за вікно, за яким був світанковий ранок… Прекрасний ранок його нового життя.

— Все, я більше не буду плакати, обіцяю, — заспокоювалась Рута.

— Дякую.

Потім Рута вирушила до Таниного дому, а Бенедикт піднявся в кімнату, ліг на ліжко й обійняв свою кохану.

Коли почала прогресувати Бенедиктова хвороба, всі моменти його життя, за якими він так полював, мали б асоціюватися йому тільки з нею. Мали б… Та такого не було.

Коли він згадував початок осені, він не згадував те, що почав ходити вже на двох милицях, він згадував прекрасні вечори і ранки, проведені з коханою. Він згадував закінчення його найпрекраснішого в житті літа, хоч, на жаль, і останнього. Він згадував довгі вечори, проведені в Рутиній студії. Згадував кожен свій вірш, який Рута перетворювала на прекрасну пісню. Він згадував, як буде сумувати за школою поезії, яка, на жаль, теж закінчилась.

Він згадував тренування Макса, прогулянки з Лізою, розмови з Пилипом. Згадував, як вперше складав вірша на прохання Анни.

— Давай, ну будь ласка… — просила його Анна.

Вони лежали на поки зеленій травичці у парку. Зверху над ними було сотні гілочок, поцятковані найпершими жовтими листочками, поміж яких виднілось блакитне небо.

— Та я не можу отак взяти й написати вірш, — сміявся Бенедикт. — Можна я просто скажу, що в тебе прекрасні очі?

Дівчина на секунду засумнівалась.

— Ні, так не вийде, — простягала вона Бенедиктові аркуш та ручку. — Напиши мені вірш.

— Ну, добре, — погодився врешті він. — Зараз спробую.

Він взяв аркуш, поглянув в очі коханої і написав прекрасні рядки:

— Це навіть кращий вірш, ніж я чекала, — призналась Анна, читаючи. — Бо він не про мене, він про нас.

— Дякую.

Вона йому теж подякувала, але поцілунком.

Отож, початок осені