Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прийшов брат імператора, Жозеф. Імператор давно чекав його. Він зайшов, і Наполеон подумав: «Ти мав би прийти раніше». Але сказав:
— Добре, що ти тут.
Брати обнялися коротко й холодно.
— Ну? — запитав брат. Здавалося, ніби він вимагає звіту.
— Я знаю, що ти маєш на увазі, — відповів імператор. — Ти запитуєш, чи я не вирішив тікати від англійців. Ні! Я вирішив віддатися англійцям!
— Ти добре все обдумав?
— Ні. Не обдумав. Я вже давно не думаю, відколи дізнався, що моя бідолашна голова відмовила мені. Я лишив собі своє серце. Я знаю, знаю, отак я видаюсь невдячним, знаю, невдячним. Кілька шляхетних людей мають точні плани, хочуть викрасти мене, можливо, вони й здатні на таке. Але я не хочу цього, ти чуєш? Не хочу! Часом, коли я не сплю, — я тільки дуже рідко можу спати, — я бачу трупи, трупи: всі трупи, що лежать на моєму довгому шляху. Якби, брате, скласти їх докупи, була б гора, а якби розкласти, було б море. Я більше не можу! Скільки гармат вилили задля мене? Ти можеш порахувати постріли, тільки гарматні? Я вже не хочу, щоб через мене знову стріляли бодай раз. Розумієш?
— Тобі загрожує небезпека, — мовив брат. — Вони можуть убити тебе.
— Тоді я втрачу ще одне життя, — відказав імператор. — Я вже так багато втратив їх!
Він ліг на чорне ліжко з високим матрацом, поряд на столику з ебенового дерева стояв потрійний свічник, миготливі свічки відкидали лихі, мінливі світлові плями на обличчя із заплющеними очима. Братові здалося, ніби імператор давно вже мертвий і лежить тут у домовині.
Мій брат повинен поїхати геть, думав імператор, сам, із грішми, які він здобув і врятував. Чого вони ще хочуть від мене?
— Дайте мені всі нарешті спокій! — проказав імператор. — Не дбайте про мене, моя доля справдиться сама собою. Їдь у Новий Світ, починай нове життя!
Імператор знову відчув легеньку підозру, яка не давала йому спокою: всі вони прагнуть урятувати його, та ще й люблять його, і пов’язують свої імена навіть із його лихом, так само як раніше чіплялися за його щастя.
— Лишіть мене нарешті! — повторив він. — Я маю долю Фемістокла. Він теж був самотній. Я йду до ворогів. Я написав англійському принцові-регенту. Я віддаюся в його руки.
— Я мушу тебе застерегти ще раз, — сказав брат. — Вони арештують тебе. Вони триматимуть тебе в клітці, мов небезпечного звіра. Я маю надійні повідомлення. Капітан Мейтленд має таємний наказ від адмірала доставити тебе на корабель, і то будь-яким способом — хитрощами або насильством.
— Йому не знадобиться ані те, ані те. Завтра або післязавтра я доброхіть піду до нього.
— Тоді попрощаймося, — холодно, майже неприязно мовив брат і підвівся. Імператор підвівся. Простер руки. Вони двічі поцілувалися, в щоку і чоло.
— Ми вже ніколи не побачимось, — мовив імператор. Потім зачекав. Сподівався, що брат тепер, нарешті тепер скаже йому: «Візьми мене з собою! Я не покину тебе!»
Але брат лише сказав:
— Ти повернешся. Ми боротимемось і працюватимемо задля цього.
— Бідолашні борці! — пробурмотів імператор. — Щасти тобі! — додав він голосно й твердо. Обернувся до вікна і дослухався до рівномірного бурхання хвиль, яким завтра або післязавтра він прагнув віддатися; ворожому кораблеві і ворожим хвилям.
XIIІмператор зарано ліг на ліжко — в одязі. Літнє сонце, велике і могутнє, повільно сідало в море, відкидало червоне, полум’яне відображення на вікно і віддзеркалювалось у чорних меблях. Білі подушки, на яких спочивав імператор, немов занурились у своєрідну золотаву кров. Над сонним обличчям імператора довго зависав червоний полиск, тож обличчя видавалось мов бронзовим. За кілька кроків від ліжка на прямому чорному стільці сидів слуга імператора. Імператор хотів, щоб його збудили рівно опівночі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто днів. Левіафан», після закриття браузера.