Читати книгу - "Білі зуби"

— А як називається ритуал?

— Амар дурбол лагче.

— Що це означає?

Дослівне пояснення: я зле почуваюся. Це означає, міс Барт-Джонс, що в мене мліє кожна жилка від бажання вас поцілувати.

— Це означає, — сказав вголос Самад без паузи, — мовчазне служіння Творцю.

— Амар дурбол пате. Ух ти! — подивувалася Поппі Барт-Джонс.

— Це точно, — сказав Самад Мія.

Поппі Барт-Джонс нахилилася до нього:

— Я не знаю… Як на мене, це просто неймовірне зусилля самоконтролю. У нас на Заході такого не буває — почуття жертовності, — я так захоплююся вашою витримкою, вашим самозреченням.

На цих словах Самад копнув, наче самогубець із зашморгом на шиї, власний стільчик і закрив говіркі губи Поппі Барт-Джонс своїми власними, гарячими.

Гріхи східного батька падають на голови його дітей. Переважно гріхи чекають свого часу, зберігаючись у генах, наче облисіння чи рак яєчок, але інколи разять у той же день. Інколи — у ту ж мить. Принаймні так можна пояснити те, що через два тижні, впродовж друїдського Свята врожаю, Самад тихцем спаковував єдину свою сорочку, яку ніколи не вдягав до мечеті (для чистих душею все чисте), в поліетиленовий мішечок, щоб стрітися з міс Барт-Джонс (16:30, Гарлесден-Клок), не викликаючи підозр… а Маджід і подобрілий Міллат вислизали з хати із чотирма банками сої, термін яких збіг (щиріше не скажеш), щоб стрітися з Айрі (16:30, біля кіоску з морозивом) і піти до їхнього старого, якому вони мали віднести свої язичницькі подарунки якогось містера Дж. П. Гамільтона з Кензал Райз.

І, без їхнього відома, під цими двома виправами пролягали невидимі ізолінії — або, кажучи сучасною мовою, це був повторний досвід. Таке вже колись було. Це так, як дивитися телевізор — у Бомбеї, чи Кінгстоні, чи Дацці знову передають ті самі нудні британські комедії ситуацій, якими завалювали колонії. Бо іммігранти завжди наражаються на повторення — так уже влаштовані ці переїзди з Заходу на Схід, чи зі Сходу на Захід, чи з острова на острів. Навіть коли ти вже приїхав, ти все одно продовжуєш рухатися туди-сюди; твої діти не можуть знайти собі місця. Для цього немає слова: первородний гріх — занадто сильно сказано; може, краще, першородна травма. Врешті, травма — це те, що повторюється, і в цьому трагедія Ікболів — вони не можуть зупинитися і не перегравати кожного разу наново той відчайдушний стрибок з однієї землі в іншу, з однієї віри — в іншу, з обіймів коричневої матері — до блідих, вкритих ластовинням рук імперіалістичного монарха. І мусить пройти багато репетицій, поки вони зможуть змінити п’єсу. Це те, що відбувається з Алсаною, коли вона голосно строчить на своєму велетенському «Зінгері», обкидаючи безшовні труси, поки її чоловік і діти валандаються будинком, пакують одяг, пакують харчі. Це і є повторення. Це — стрибок між континентами. Це повторний запуск. Та не все одразу, не все одразу…

То як молоді мають зустріти старих? Так само, як і старі готуються до зустрічі з молодими: трохи поблажливо; не чекаючи на чиюсь правоту; знаючи, що інший не зрозуміє того, що вони йому скажуть, і пропустить це повз вуха (навіть не стільки повз вуха, скільки між ногами); відчуваючи, що вони мають принести щось, чого чекає інший, щось, що підійшло б. Наприклад, бісквіти «Гарібальді».

— Вони таке люблять, — пояснила Айрі свій вибір близнюкам, поки вони їхали до своєї зупинки 52-м автобусом. — Вони люблять, щоб були родзинки. Старі люблять родзинки.

Міллат шморгнув носом з-під Томітроніка:

— Родзинок ніхто не любить. Дохлі виноградини — фу. Ну хто може таке їсти?

— Старі люди їдять, — наполягала Айрі, запихаючи бісквіти назад у сумку. — І потім, вони ніякі не дохлі, вони сушені.

— Ну так, тільки спочатку вони здохли.

— Та заткайся, Міллате. Маджіде, скажи, щоб він заткався!

Маджід посунув скельця на самий кінчик носа і дипломатично змінив тему:

— А що в тебе ще є?

Айрі попорпалася в сумці:

— Кокос.

— Кокос!

— Щоб ти знав, — кинула Айрі, забираючи кокос подалі від Міллата, — старі люблять кокоси. Вони можуть налити кокосове молоко в чай.

Айрі випльовувала слова Міллатові в обличчя:

— І ще взяла хрусткі французькі хлібці, і трохи сирків, і яблука…

— У нас є яблука, ти, вождяка, — перебив Міллат. «Вождяка» з якихось непояснюваних етимологічних причин сленгу Північного Лондона означало ідіот, гівнюк, дрочилка, найгірший невдаха на світі.

— Щоб ти знав — у мене більше яблук, і вони кращі, і ще є кендальський м’ятний пиріг, акі та сушена риба.

— Нанавиджу акі та сушену рибу.

— Хто тобі сказав, що ти її їстимеш?

— Я не буду.

— А тебе ніхто не просить.

— Ну і добре, бо я й не буду.

— Ну і добре, бо я б тобі не дала, навіть якби ти мене просив.

— Ну то й супер, бо я тебе не просив. Така дурня, — сказав Міллат, не знімаючи Томітроніка, і показав, яка це дурня, традиційно постукавши Айрі по чолі. — Дурня в голові.

— Ну, щоб ти знав, не твоя справа, бо тобі все одно не дістанеться.