Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Приїхав той генерал. Він платить дві тисячі. Лихий, як чорт. Скаженіє зараз там унизу. Ти маєш іще якісь гроші? Ми повинні покрити різницю, інакше...

— Так,— каже він і починає гарячково вивертати кишені. В нього ще лишилися якісь банкноти, ті, що він виграв в карти у Віллі. Оліна щебече щось по-польськи через двері.

— Швидше,— шепоче вона. Починає перелічувати гроші.— Триста. Правильно? А в мене нічого нема! Нічого! — з відчаєм каже вона.— Ні, таки є, ось перстенець, він коштує сотень п'ять, не більше. Отже, разом вісімсот...

— Моя шинель, каже Андреас.— Візьми.

Оліна прямує до дверей з трьома сотнями, перснем і шинеллю. Повертається іще менш упевнена.

— За шинель вона дає чотири сотні, тільки чотири й ні копійки більше. А за перстень шість, хвалити бога, шість. Тисяча триста. В тебе більше нічого нема? Швидше! — шепоче вона.— Якщо йому урветься терпець і він підніметься сюди, ми пропали.

— Військовий квиток,— каже він.

— Добре, давай сюди. За справжній військовий квиток дають багато.

— І годинник.

— Так,— вона нервово сміється.— І годинник. У тебе, виявляється, ще й годинник є. Він ходить?

— Ні,— каже він.

Оліна йде до дверей з військовим квитком і годинником. Знову чується збуджений шепіт по-польськи. Андреас біжить за Оліною.

— У мене ще є пуловер,— вигукує він.— І рука й нога. Може, вам придасться людська нога, чудова, доброякісна людська нога... нога майже невинної людини? Невже нікому не потрібна моя нога? Для того, щоб покрити різницю. Різницю ще не ліквідовано? — Він викрикує все це майже діловим тоном, без особливого хвилювання, не випускаючи Оліниної руки зі своєї.

— Ні,— відповідає з-за дверей стара.— Але якщо ви дасте чоботи, будемо вважати, що різницю погашено.

Чоботи важко стягнути. Дуже важко стягнути чоботи, якщо ти звик у них спати. Але йому це вдалося, так само, як вдалося колись швидко натягнути їх тоді, коли вони несподівано зачули, що росіяни підступили на загрозливо близьку відстань до їхніх позицій. Він стягає чоботи, й маленькі Олінині ручки передають їх за двері.

Двері знову замкнені. Оліна стоїть перед ним, губи в неї тремтять.

— Я не маю нічого,— схлипує вона,— всі мої сукенки належать старій. І моє тіло, а душа, душа моя їй не потрібна. За душами полює тільки диявол. А люди гірші від диявола. Пробач,— шепоче вона крізь сльози,— я не маю нічого.

Андреас пригортає її до себе й тихо гладить по обличчю.

— Ходи,— шепоче він,— ходи до мене, я буду тебе любити...

— Ні,— так само пошепки відповідає вона,— не треба, облиш, це не так уже й важливо.

За дверима знову лунають кроки. Стара впевненою ходою прямує коридором до них. Але, як не дивно, тепер Гм уже не страшно. Вони усміхаються одне одному.

— Оліно! — гукає голос за дверима.

І знову польське щебетання. Оліна з усмішкою обертається до нього.

— Коли тобі треба йти?

— О четвертій.

Вона зачиняє двері, але вже не замикає їх на ключ, підходить до Андреаса й каже:

— О четвертій по мене прийде генералова машина.

Вона прибирає зі столу сир, на який пролилось вино, коли вони здригнулись від грюкоту в двері. Знімає брудну скатертину й наново накриває стіл. Сигара в попільничці ще не погасла, думає Андреас, спостерігаючи за Оліною. Світ трохи був не загинув, а сигара навіть не погасла, і Олінині руки стали зараз спокійнішими, ніж досі.

— Чому ти не сідаєш?

— Зараз,— він сідає навпроти неї, відкладає сигару, і вони кілька хвилин мовчки сидять одне проти одного і, зашарівшись, намагаються не зустрічатись поглядами, бо їм страшенно соромно, що вони моляться, моляться тут, у борделі, на цій канапі...

— Вже північ,— каже вона, коли вони нарешті починають їсти...

Вже неділя, думає Андреас... Неділя. І раптом він ставить келишок і кладе надкушений шматочок кекса на стіл: жахливий корч звів йому щелепи й руки, в очах потемніло. Я не хочу вмирати, думає він і, не усвідомлюючи цього, белькоче вголос, як заплакана дитина:

— Я... я не хочу вмирати.

Це якесь божевілля, але він раптом виразно чує запах свіжої фарби. А мені ж тоді було всього сім років, коли в нас фарбували огорожу: був перший день канікул, дядько Ганс був у від'їзді, вночі йшов дощ, а вранці в мокрому саду заяскріло сонце... було так чудово, так гарно, і я, ніжачись у ліжку, вдихав запах мокрого саду і запах свіжої фарби: робітники вже почали фарбувати огорожу зеленою фарбою... а я міг порозкошувати в ліжку... в мене були канікули, і дядько Ганс був у від'їзді, а на сніданок мені пообіцяли шоколад, тітка Маріанна пообіцяла мені це ще звечора, бо їй вдалося взяти десь позичку, знайти кредитора... а коли їй вдавалося взяти десь позичку, ми завжди спершу купували щось смачне...