Читати книгу - "Рибалки"

єства. Знайоме тіло Нкем, її довгі руки й довге заплетене волосся — які мати раніше обожнювала — зненацька стали для неї ненависними. А одного разу, коли Нкем спробувала вмоститися до неї на коліна, вона назвала її «ця штука, що до мене лізе», чим геть відлякала дівчинку. Батька, котрий на той час занурився у світ «Ґардіан», це стривожило.

— Сили небесні! Ти це насправді, Адаку? — нажахано спитав він. — Ти справді отак повелася із Нкем?

Після його слів вираз материного обличчя різко змінився. Ніби бувши сліпою, а тоді раптом повернувши собі зір, вона оглянула Нкем із силуваною уважністю, і її рот розкрився. Перевівши погляд із Нкем на батька й назад, вона сказала:

— Це ж Нкем, моя донька, — так, ніби одночасно і здогадувалася, і стверджувала, і питала.

Батько стояв, наче його обидві ноги прибили до землі. Хоч його рот і відкрився, він не заговорив.

Тоді мати знову сказала:

— Я не знала, що то була вона, — а він тільки кивнув і, піднявши до грудей Нкем, яка плакала і смоктала пальця, тихенько вийшов з нею надвір.

У відповідь на це мати заплакала:

— Я не знала, що то була вона, — сказала.

Наступного дня батько приготував сніданок, тоді як мати, вдягнена у светри, ніби захворіла на застуду, шморгала носом у своєму ліжку й відмовлялася вставати. Вона пролежала увесь день аж до самого заходу сонця, а тоді вийшла зі своєї кімнати до нас у вітальню, де ми всі дивилися телевізор із батьком.

— Еме, ти бачиш білу корову, що пасеться он там? — спитала вона, показуючи пальцем в інший бік кімнати.

— Що? Яку корову?

Вона нахилила голову й гортанно засміялася. Її губи були сухі й потріскані.

— Хіба ти не бачиш, як вона стоїть отам і жує траву? — зажадала знати вона, розкривши долоню.

— Що це ще за корова, подруго моя?

Вона говорила з такою впевненістю в погляді, що батько коротко обвів очима кімнату, ніби й справді очікуючи побачити в ній корову.

— Еме, чи ти осліп? Це тому ти не бачиш яскраво-білої корови?

Вона вказала на мене, я сидів на стільці збоку з подушкою на колінах. Я не міг повірити тому, що почув. Мене так здивувало, що вона вказала в мій бік, що я розвернувся подивитися — ніби таке було можливо — чи стоїть позаду мого стільця корова. І лише тоді зрозумів, що насправді мати вказувала на мене.

— Ось ще одна, а ось інша, — продовжувала вона, вказуючи на Обембе й Девіда, — а ще одна їсть надворі, а ще одна у цій кімнаті — вони пасуться скрізь. Еме, як це ти їх не бачиш?

— Та закрий же ти рота! — заревів батько. — Про що ти балакаєш? Сила небесна! Відколи це твої діти стали для тебе коровами, що пасуться в домі?

Він згріб її й попхав до спальні. Вона спотикалася, її заплетене в коси волосся спадало на обличчя, а масивні груди танцювали під попелястим светром.

— Облиш мене, облиш, дай подивитися на світленьких білих корів! — кричала вона, поки вони боролися.

— Мовчи! — вигукував батько щоразу, як вона щось казала.

Її голос дивно вищав, а батько продовжував пхати її перед собою. Побачивши їхню боротьбу, Нкем завела плач. Обембе взяв її на руки, але вона затупала по ньому ногами й ще гірше заплакала за матір’ю. Батько затягнув матір до їхньої кімнати і замкнув двері. Вони залишалися там тривалий час, і нам іноді було чутно їхні голоси. Нарешті батько вийшов і попросив нас піти до своєї кімнати. Він також попросив Девіда і Нкем посидіти трохи з нами, поки він сходить по хліб. Була вже десь шоста година вечора. Вони погодилися, але щойно замкнувши свої двері, ми почули протяжний звук, яким сунулися підлогою ноги, грюкіт дверей об стіну й несамовитий крик: «Еме, облиш мене, облиш, куди ти мене тягнеш?!», і звук важкого батькового дихання. А тоді гучно грюкнули і зачинилися парадні двері.

Мати зникла на два тижні. Як я пізніше дізнався, вона пролежала цей час у психіатричному шпиталі, схована від усіх, ніби була небезпечною вибуховою речовиною. В її розумі стався катастрофічний вибух, і її сприйняття знайомої дійсності розлетілося на друзки. Її органи чуття набули такої надприродної сприйнятливості, що цокання годинника в палаті перетворювалося в її вухах на дзижчання дриля. Звук щурячих лапок їй здавався калатанням багатьох дзвонів.

У неї розвинулася руйнівна ніктофобія, тож кожна ніч стала вагітною матір’ю, що народжувала жахіття, котрі її переслідували. Великі предмети стискалися до мікроскопічних розмірів, тоді як маленькі роздувалися, розпухали й ставали страхітливими. Ожиле листя ачари, списової трави, на довгих колючих стеблах — із надприродною здатністю рости не по днях, а по хвилинах — зненацька оточило й почало потихеньку вичавлювати її з дійсності. Поки її мучили видіння цієї рослини — і лісу, в якому, на її переконання, вона знаходилася, — вона почала бачити й інші речі. Її батько, котрому відірвало кілька шматків тіла снарядом у битві на біафранському фронті під час громадянської війни 1969 року, часто приходив, щоб потанцювати посеред лікарняної палати. Здебільшого він танцював, звівши догори обидві руки, у своєму довоєнному тілі. Втім, бувало, — і в такі часи вона кричала найголосніше — він приходив у своєму воєнному/повоєнному тілі, з однією рухомою рукою й обрубком скривавленої плоті. Іноді він ласкавими словами підманював її до себе, щоб танцювати разом. Але серед усіх цих марев видіння орди павуків затьмарювало усі інші. І під кінець другого тижня у медичному закладі з її оточення прибрали найменшу павутинку й прибили до стіни кожного павука. Здавалося, що з кожним знищеним павуком, з кожною чорнуватою плямою на стіні вона наближалася до одужання.

У ті дні, поки її не було, нам було важко. Нкем плакала майже безперестанку й ніяк не хотіла втихомирюватися. Я багато разів пробував співати їй пісень — колискових, яких їй часто співала мати, — але вона не бажала їх чути. Намагання моїх братів також більше нагадували