Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

Двигун заревів, величезний стовп вогню вирвався з нижніх дюз корабля, люди знову відчули, як їм стискає горло і як усе їхнє тіло наливається нестерпним тягарем від перевантажень; кровообіг неначе завмер. “Меркурій” з максимальною швидкістю віддалявся од планети.

Створіння звільнило філолога і своєрідними рухами, перекочуючись, наче ртуть, — без жодних ознак вагань чи пошуків — подалося просто до кабіни пілота й завмерло біля пульта керування.

— Ми відхиляємося від запрограмованої траєкторії, — повідомив через деякий час штурман.

Ларр перевірив прилади, вніс можливі корективи, удавшись, до свого багатого досвіду космонавта, і нарешті змушений був дійти висновку, що слухняний і надійний досі “Меркурій” тепер не скоряється його волі. Він знав, що настав час виконати категоричний наказ, розрахований на таку ситуацію. Капітан ще раз глянув на таємничого пришельця — повільно пульсуючу кулю, обличчя його скривилось у гіркій упертій посмішці, і він натиснув кнопку самознищувального пристрою.

Сліпучояскравий вибух розніс корабель на мільйони часток.

Створіння, огорнуте захисною оболонкою, ширяло в космосі, задумливо розглядаючи уламки “Меркурія”, що розліталися в усі боки.

— Навдивовижу горда порода! Воліли краще вмерти, але не скоритися. Прикро було б дати їм загинути. Випробую локальну інверсію часу. Вони на те заслуговують.

— Голод! Біль! Голод! — ревів трансформатор, і Ларр привів у дію дезінтегратор.

Потім стомленим рухом потер лоба. “Очевидно, я надто довго працював, починають верзтись усілякі дурниці. Нібито ми досліджували якесь кулясте Створіння і… Так, щось тут неясно. Треба поговорити з екіпажем”.

“З’явилися загадкові психічні аберації, — нотував він згодом у бортовому журналі. — Надалі до з’ясування їхніх причин пропоную оголосити систему Епсилон Ерідана забороненою зоною!” І він наказав стартувати.

— Мабуть, я діяв не досить точно. Якісь спогади у них все-таки лишились, інакше б вони не покинули планету, не виконавши до кінця програму досліджень. То на чому ж мене перервали? Ніяк не вдається до ладу зосередитись! — роздратовано пульсувало Створіння на скелі…

Переклад з угорської

Матч. Зараз почнеться матч. Слава цій грі! Атож, слава їй, бо все, що надбав, я завдячую йому — ролерболові. Вся наша команда — двадцять чоловік — вишикувалась і слухає оркестр, який виконує гімн Конгломерату. Перед нами — овальне поле-трек розміром п’ятдесят на тридцять метрів, з профільованими віражами.

Над бар’єром, яким обгороджено трек, стоять гарматки — вони стріляють десятикілограмовими ебонітовими кулями, які летять зі швидкістю майже 500 кілометрів на годину. Під дією відцентрової сили кулі, так само як і при грі в кеглі, кружляють попід бар’єром, поступово втрачаючи швидкість. Коли вони скочуються до центру поля або влучають у котрогось із гравців, одна з гарматок стріляє знову.

Наша команда у повному складі: десять гравців на роликових ковзанах, п’ять мотоциклістів і п’ять бігунів.

Поки звучить гімн, ми стоїмо, виструнчившись, зціпивши зуби і втупивши очі в простір. Ми знаємо, що на нас дивляться вісімдесят тисяч чоловік з трибун стадіону, а крім того — два мільйони телеглядачів, які завдяки мультибаченню мають змогу спостерігати матч у всіх куточках світу.

Здоровенні, мов бугаї, бігуни натягають свої грубі шкіряні рукавиці й закидають на плече вигнуті киї, якими вони зупиняють кулі й гамселять нас. Мотоциклісти на своїх машинах під’їжджають якомога ближче до огорожі треку, щоб у слушну мить, коли треба буде допомогти бігунам своєї команди, ринути вниз.

Наше завдання — роликобіжців — блокувати бігунів з команди противника й не дати їм здобувати очки. Це навколо нас вирують усі пристрасті, і успіх видовища значною мірою залежить від нашої активності.

І ось обидві команди на полі — пішки, на роликах і на мотоциклах, — а тим часом уже мчать за нами величезні кулі, щоб розметати наші ряди.

У грі немає перерв, а гравців міняти заборонено. Якщо команда втрачає гравця, тим гірше для неї. Тепер вона може зрівняти шанси, тільки вивівши з ладу гравця противника.

Сьогодні я постараюсь показати перед камерами все, на що здатен. Звуть мене Джонатан Е. Раз і назавжди я постановив собі, що ніхто не здолає мене на полі. Я — душа команди міста Х’юстона, і за дві години матчу, — починаючи від хвилини, коли вистрілюють першу кулю, — бігуни з команди противника спізнають, почім ківш лиха.

Гра, в якій майже немає правил і не застосовується ніяких покарань, почалась. І зразу ж на полі — побоїще, в якому беруть участь усі: і гравці, й арбітри.

Запеклість сутички важко описати, — намагаючись вирватися на вільний простір, ми б’ємо один одного ногами, гамселимо кулаками і чим попало, аж поки одна з, куль щосили вдаряє в клубок наших переплетених тіл. Я утримуюсь на ногах і миттю перекидаю одного з гравців противника за бар’єр.

Знову я — саме втілення стрімкого руху та брутальної сили. Штовхаю, рву, хапаю, б’ю, ухиляюся від куль, блискавично з’їжджаю до центру поля, щоб не дати прорватись осатанілим бігунам.

Аж ось бачу, як зіткнулися в бійці двоє гравців. Один б’є з такою силою, що збиває з голови противника шолом і роз’юшує йому півобличчя. Переможець, видимо потішений ділом своїх рук, на якусь секунду загаявся, і його збиває мотоцикліст, що мчить на шаленій швидкості. Публіка на трибунах шаліє від захвату. Я знаю; що телекамера до найменших подробиць простежила за цією фазою гри; потім її повторять в уповільненому темпі, й уболівальники в Мельбурні, Берліні, Ріо-де-Жанейро чи Лос-Анджелесі підскакуватимуть у своїх кріслах.

Гра триває вже понад годину, а я все кружляю по стадіону. Четверо гравців нашої команди серйозно травмовані — у них попереламувані руки або ноги, а одного— новачка — вбито. Вибули з гри. два наших мотоциклісти. Але ще в гіршому стані команда противника, яка представляє Лондон. Один з мотоциклістів на самому віражі втратив контроль над машиною, в яку влучила гральна куля. Бак спалахнув і вибухнув. На трибунах шаленство.

Найкращий роликобіжець противника Джеккі Мейджі входить у віраж. Я кидаюсь до нього, точно розрахувавши момент удару. Коли він обертається до мене, помічаю його глузливу посмішку, але захиститись він уже не встигає. Його нижня щелепа аж вгрузає під ударом мого кулака. Глядачі ревуть від захвату.

Тепер уже легше. Діло, вважай, зроблено. Ми виграємо матч з рахунком 7:2.

Минають роки, змінюються правила гри, але завжди так, щоб надати ще більшої гостроти цій кривавій бойні на догоду глядачам.

Відколи я беру участь у змаганнях, тобто вже п’ятнадцять років, я не зазнав серйознішої травми, ніж перелом руки або ключиці. Треба визнати, ремесло своє я