Читати книгу - "Під Савур-могилою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гуня примовк, щось обдумуючи, витяг люльку, однією рукою набив її тютюном, припалив до світлячка.
Говорили отак про різне довго, співставляли і вивіряли та приходили до висновку, що йде не на краще, а на гірше, поки невпоміт обидва і поснули, як у крипті...
І таки повів Гуня невбарі із Січі близько трьох тисяч коней з десятком шутих корівок і повіз кілька волячих хур, повних баулів та сіна, збіжжя, харчів і навіть майна. Отаманом над цим загоном Сірко призначив Гната Турлюна, який поривався відвідати Лайзу і дітей.
— І справу рідному людові добру вчиниш, і дружиноньку поцілуєш від мене,— жартував Сірко з радості свого колишнього джури.— Хай вас Бог щасливо правує, приїжджайте ще при потребі, чим багаті — тим і раді! — бажав він Гуні на переправі.
— Май надію та віру в Бозі і ти, пане-брате,— гукав, ступивши на пором, Гуня.— Думаю, що ти й не відаєш, скільки робиш добра нам, розпорошенцям! — викрикував.— Тож молитимемо Бога, щоб беріг тебе всьому поспольству нашому на радість і певність,— піднявши догори овечо-кожушану шапку, кричав він із віддалі.
«Бач, поїхав до живих, горопаха, а живе уже між мертвих»,— подумав Сірко приязно, по-синівськи кланяючись в дорогу останнім від'їздцям і Гуні.
Пізньоосіннє сонце іскристо світилося срібними бубками та інійною павутиною по колишньому зелі очеретів, оситнягу, лепехи, набокуватий вітерець-сіверець студив чоло, і місяць, мов турецький обкришений ятаган, висів на небі, освічуючи в присонці стеблиний ряхт заплав навкружжя.
До Сірка поволі верталися клопоти буття: треба ж було готуватися, як те робили великолузькі околи, до зими. Думав уже йти до свого куреня-бурдюга, та до нього підійшов бекетник із якимось, судячи по одягові, татарином, і він мусив спинитися, розглядаючи пришельця.
— До тебе, пане отамане, гість із Ханщини,— доповів вартовий.— З листом він, а не каже від кого і не дав передати його тобі.
Сірко пізнав у прийшлому щось дуже знайоме, а слідом пригадав, і хто він. Був то, на його здивування, колишній мішурес шинкаря Лейби лицехалявний Явтусь, що сидів за наказом покійного Сулими в Кодацькій фортеці, а потім зустрічався йому на Волощині, в Сучаві, при отці Гнатові Шульзі. Поява його тут була незбагненною.
— Ти це, Явтуше, чи не ти? — розглядав Сірко зчудовано пришельця, який стягав шапку з голови, кланяючись.
— До вас, пане отамане! — дещо губився під Сірковим поглядом дебелий Явтух.
— Маєш якусь поважну розмову? — здогадався Сірко.
— А так, маю, шановний шляхетцю. Вона, власне, і привела мене сюди.
— Ну що ж, коли так, то зайдемо до бурдюга.— Сірко зауважив, як Явтусь Халява переступив з ноги на ногу.— Пішки ти, чи що? — поцікавився, оглядаючи одяг прийшлого.
— Вершником, але дозорці коня відібрали ще під бекетом,— роздивлявся Явтух навсібіч споруди на січищі.— Та той кінь у мене й так геть загнаний.
— Надто спішив сюди? — зміряв Сірко широкі плечі і дебелу статуру колишнього Явтуся.
— Мав такий наказ від вашої, пане отамане, сестриці, хурем Настан, то й спішив із її листом. Ось він,— дав він до рук Сіркові пакет, вийнявши його із-за пазухи.
— Відведи, Архипе, дорогого гостя в поварню і накажи гаразд нагодувати з дороги, а сам небарно приходи та прочитаєш цього листа,— розглядав Сірко заліплений тістом пакет.
— Думав, ти й досі в Сучаві, а ти аж у Xанщині? — ще розглядав Сірко Явтуха.
— Риба, зацний пане отамане, шукає, де глибше, а людин — де ліпше, то і я, як люди ото,— пішов він у двері за джурою, прихиляючись під одвірком.— Зав'ядовця дому і маєтностей я єстем за референцією панотця Гната,— сповістив з порога,— в пані ханум, а став ним по викраденні пана Нечах-мурзи,— збільшував він цікавість господаря.
Сірко, лишившись наодинці, поглядав на пакет, що лежав на столику-лавиці, і вже вкотре шкодував, що забув і ту грамоту, яку навчив його ще дід Ничипір. Та ось вернувся джура і став обережно відклеювати, як щось святочне, листа, аж Сіркові хотілося дорікнути йому.
«Дрогий знакомктий, повшехне відомий, мій любий брате-зведенцю Іване! Сповіщаю Тебе, що я, Твоя „півдівка в піддівці“, є ще жива і, Богові та Аллахові дякувати, здорова. Прости, що не статечницею, а зрадницею невільно стала, як мислите ви всі, мої рідні. Пишу Тобі, а через Тебе доземно кланяюсь татусеві, обом матінкам та братові Несторові... Пишу-м, вдячно згадуючи отця Гната, який у Бозі навчив мене писати, і прошу у своєму горі Твоєї помочі від кривд візирових!.. По радості, яка сталася взимі, бо народила я ще їдного синочка, Айдарка, неждано прийшла біда: Якубко не зажадав повертатися до нас, бо він зараз є католик і Чемерисом пишеться у вельможного пана Собеського, і зразу ж по моїх пологах нагле пропав, не знати й як та де, мій муж, а всім чотирьом моїм хлопцям батько, мурза Нечах, і через те лишилась я в ці роки вдовою. Та на тому мої злигодні не скінчилися, бо почав дуже нагло приставати, чіплятися і цілитись на мене, яко кіт на мишку, даруй, візир Сефер-Казі. Пропонує рай небесний або пекло, невідступно вимагаючи стати йому баш-ханум або
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під Савур-могилою», після закриття браузера.