read-books.club » Сучасна проза » Мед з дікалоном 📚 - Українською

Читати книгу - "Мед з дікалоном"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мед з дікалоном" автора Юрій Камаєв. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 52 53 54 ... 67
Перейти на сторінку:
почув стогін і, перемагаючи біль, звівся на ноги і якось дошкутильгав до машини. Водій був іще живим. У його очах стояли сльози.

— Болить, дуже болить. Я житиму?

Достатньо і першого погляду. Три кулі у животі — це страшна болісна смерть, байдуже, чи тут, у лісі, чи у шпиталі. Хлопчику лишилося страждати від сили дві години... Брехати він не має права.

— Ні,— відповів лейтенант.

— Пити, страшенно хочеться пити.

— Тобі не можна води, буде дуже боляче. Хіба трохи спирту...

Хлопець ковтнув і закашлявся.

— Не хочеться помирати...

— Смерть нікого не оминає, хлопче. Усі ми підемо туди, хто раніше, хто пізніше. Нам же доведеться помирати молодими. Якщо віруєш — помолися.

В очах юнака стояли сльози.

— Та ж Бога немає, товаріщ лейтенант. Там немає нічого. Так нам постійно казали.

— А ти сам у це віриш? — втомлено запитав той.

— Мабуть, ні. Але я не вмію молитися...

— Молися як знаєш. Бог і такі молитви чує...

— Мені дуже холодно, товаріщ лейтенант.

Той зняв свою шинелю і накрив нею хлопця.

— Товаріщ лейтенант, мені вже несила розмовляти. Але говоріть зі мною, мені буде легше. Ви життя бачили, ось і орден Червоної зірки заслужили, і медалі маєте.

— Дурний ти. Просто на війні таке трапляється, що йти в атаку безпечніше, ніж лежати і чекати. В першому бою, коли вбили нашого комвзводу, я підняв хлопців в атаку, а за нами й інші пішли. А німець, хоч затятий, та вже не той, що колись. Шмаркачі п'ятнадцятилітні та старі діди. Підняли ми їх на багнети.

А на ту оказію до нас командуючий фронтом приїхав із цілою тічнею штабних генералів. Напевно, дивилися за нами у далекогляди.

Очицями червоними нипає: «Кто пріказал?»

Хлопці, наївні душі, мене вперед випихають. А я ні живий ні мертвий — знаю, що наступати без наказу те ж саме, що і відступати, дяка одна. Та він мене обняв і поцілував: «Орьол, настоящій герой,— каже,— представить к наградє і проізвєсті в офіцери!» А від самого сивухою тхне — п'яний, скотина. Обтертися від тої слини хочеться, та стоїш навитяжку. А мене заціпило, треба було сказати — «служу Совєцкому Союзу», а я мовчу.

«Контузіло, навєрноє, парня».

Другого дня зранку я вже отримав погони, добрі чоботи і взвод. Бої були дуже важкі. Нас кидали, мабуть, на найважчі ділянки фронту, а за спинами смерші з кулеметами сиділи. Та я швидко пообтерся. Ми ж набрані були із західної України, а офіцери майже всі — якісь зальотні, тільки на штрафбат гріхів не вистачило. Я у своєму взводі щодня по п'ять-шість людей убитими втрачав. Відчував себе бараном, що веде овець на забій.

А тут іще й за мене замполіт полку взявся. Підійде, бувало, ввечері, закурить папіроску, мені запропонує, і так лагідно давай «по душам» розмовляти. То про родину, то про школу, то ще про щось, а потім тихенько до політики, лінії партії і товаріща Сталіна. Я вже набачився таких і знав, до чого ці душевні розмови приводять. В учєбній часті під Москвою після таких розмов щодня смерші по десятку забирали. Потім їх ніхто не бачив. Тож я вар'ята ламав, темним селюком прикидався.

«Хороший ти офіцер, грамотний. Ось у нас деякі є після воєнних училищ, а менше тебе тямлять».

Я лише знизував плечима: «То, мабуть, так Бог дав мені охвіцером бути. Ось ви, товаріщ майор, на скрипці заграєте?»

«Ні, то ж учитися довго треба, і слух музичний мати».

Я й відповідаю: «А мій дядько Омелько заграв одразу, як взяв у руки. Бо в нього дар Божий до скрипки. А у мене, напевно, до війни».

«Та що ти мені тут мракобєсіє насаждаєш,— каже.— Записуйся у партію. Ти ж один на усю дивізію безпартійний офіцер».

«Товаріщ замполіт, ніяк не можна мені до партії».

«А це чому ж?»

Я йому книжечку з їхнім уставом з-за халяви дістаю.

«Я з усім согласний, що тут написано, крім одного — я християнин, в Бога вірую. Так уже тато з мамою виховали».

І так, і сяк він до мене, а причепитися ж ні до чого.

«Я ж не просив мене в охвіцери проізводити, якби ж знав, що вам, товаріщ майор, така прикрість буде, одразу ж відмовився б. Але ж то командуючий фронтом зробив. Напишіть йому рапорт, що я не достойний»,— кажу.

«Твою мать, не наш ти чєловєк, лейтенант. Больно уж мутний і хітрожопий. Ну, нічєго, і нє такіх на мєсто ставілі»,— лише прошипів.

Потім почав тиснути на мене через комбата, та я тут вивернувся — якось не повернулася наша полкова розвідгрупа разом із командиром взводу, і я написав рапорт про переведення. Його довго не підписували — чи то перевіряли щось, чи то замполіт до того руку приклав, але як не крути, більше охочих на те місце не було.

Тепер я підпорядковувався лише командиру полку. Ремесло те було мені не складне і, либонь, безпечніше

1 ... 52 53 54 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мед з дікалоном"