Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

– Ах, так…

– А ви його знаєте?

– Так. Торік я мала легкий нервовий розлад і певний час була його пацієнткою. Вельми милий чоловік.

«Виходить, це та сама, – подумав я. – От тільки курс лікування вона відбула значно давніше, 35 років тому, у 1875-му. Отже, насправді ця жінка, квітнуча чарами юності, має вісімдесят років! Парадоксально! Нечувано! Утім, так воно і є: нотатки Жмуди і моя пам’ять заперечували всі сумніви».

Я зиркнув на Сару з деяким острахом.

– Чого то ви так споважніли? – спитала вона. – Можна подумати, що ви чогось боїтеся?

– Тим разом вам здалося. Чого б то я мав боятися? Просто я захоплений вашою неземною вродою. Нечасто доводиться стрічати таких прегарних жінок.

Вона вдоволено усміхнулася.

– Огидний підлабузник!

І легенько вдарила мене пальчиками по руці. І хоч я вмію володіти собою, але мимоволі здригнувся від того доторку, відвівши при цьому погляд. І тоді зауважив два ряди портретів на лівій стіні покою. Я відклав цигаро і наблизився до картин.

Їх було десять – по п’ять у кожному ряді. Верхній ряд творили п’ять зображень Сари, а долі містилося п’ять портретів невідомих мені мужчин. На всіх парсунах Сара була одного віку, ніби їх було мальовано у коротких відтинках часу. Мало того, на кожному портреті вираз обличчя був інший і дивовижно подібний до рис одного з мужчин із горішнього ряду. Себто, кожен із п’яти портретів Сари мав свій відповідник серед чоловічих портретів.

Захоплений картинами, я не зауважив її невдоволення. Допіру голос Сари, різкий і нетерплячий, обірвав мої обсервації:

– Чи ви колись скінчите той огляд? Там нема нічого цікавого – так, мальовидла.

– Навпаки – портрети прекрасні. Що за виразність рис! Ласкава пані воістину має личко сфінкса: ніби щоразу інша, а все та ж сама. Однак і чоловічі образи препишні – самі расові типи! Чи то ваші кузени? Хіба ні… Між собою вони не схожі – кожне обличчя інше.

– Знайомі, – холодно відповіла вона. – Прошу повернутися сюди, ближче до мене, – додала вже тепліше і вказала мені місце обіч себе на софі.

Я всівся, заінтригований таємницею чоловічих портретів, кожен із котрих жваво нагадував Сару, хоча між собою вони не мали нічого спільного.

Завваживши мою задуму, вона силкувалася розвіяти її бесідою. Небавом ми пристали на улюблену жіночу тему і загомоніли про кохання. Сара одразу взяла пристрасний тон, надаючи перевагу випадкам аномальним, що межують зі збоченням. Вона вражала небувалою обізнаністю щодо всіляких сексуальних атракцій, де любощі переплетені зі збоченням. А при цьому все вміла подати у вишуканій формі, предивно стилізованій і звабливій; вочевидь, хотіла причарувати мене не лише фізичною вродою, але й багатством своїх еротичних фантазій.

Відгадавши її недвозначний маневр, я тримався сторожко. Якийсь незбагненний острах відштовхував мене від цієї жінки і закликав до обачності. Утім, аби не збентежити її своїм холодом, я вдавав захват, відповідаючи палким поглядом на позирки її пекельних очей.

Близько десятої вечора ми попрощалися, і я обіцяв відвідати її якомога скоріше.

Наступна нагода побачити її, одначе, трапилася не так швидко, як я гадав.

Уже назавтра мене терміново викликали телеграмою до Кракова, і допіру трьома тижнями пізніше я знову відвідав віллу «Тофана». Назустріч вибігла Сара з ознаками жвавої радості. Коли я поцікавився про Стославського, вона спохмурніла і, легковажно змахнувши рукою, відрізала:

– Це нецікаво.

Приховуючи обурення, яким пройняв мене такий безмірний егоїзм, я висловив бажання його побачити. Вона погодилася лише після довгих наполягань:

– Що ж, я не в силах вам відмовити, але мусите ввійти до спальні, бо він уже звідтам не виходить.

І вона відпровадила мене через салон до затишної, з витонченою розкішшю облаштованої кімнати.

Стан Стославського вразив мене ще від порогу. Він стояв проти вікна, бездумно втуплений у шибу, а правицею перебирав китиці портьєри. Він не впізнав мене, а може, навіть і не зауважив.

Його обличчям блукав смутний усміх, змарнілі, білі, як папір, вуста слабко ворушилися, складаючи якісь вирази. Я наблизився, наслухаючи. Шепіт був тихий, ледь чутний. Одначе моє чутливе вухо вхопило два слова, котрі він твердив безперервно, мов автомат: це були найбезсоромніші, найцинічніші інтимні слова…

Було в тому щось таке жалюгідне і водночас потворне, що я, пересмикнувшись, повернувся до першої залі.

Тут ніхто б уже не дав ради. Цей чоловік був пропащий.

Збентежений гнітючою картиною я, незважаючи на вмовляння Сари, відразу повернувся до себе.

Відтоді я дійшов твердого рішення. Про зцілення Стославського не було й мови; стан, у якому він опинився, був уже безнадійним. Мені лишалася тільки помста – холодна, виважена, добре спланована – бо я таки чувся гідним супротивником цієї чортиці. Мені належало озброїтися абсолютним спокоєм і відпірністю до сатанинських чар жінки, нищівна влада котрої починалася допіру після статевого акту. У моїй голові весь час бриніли зневажені спершу слова нещасного Стославського: «Здається, коли б я не став її коханцем, то не дійшов би до такого стану».

Яку би ролю не відіграв у цьому випадку вплив Сари, я мусив начуватися. Принаймні я пересвідчився, що вона має до мене недвозначний інтерес, хтозна, чи вже подумки не призначила наступником Стославського. І я постановив собі скористатися з цього, удавано пристаючи на її звабливі пропозиції. Але тут не варто було квапитися, аби передчасними діями не сполохати її.

Отже, я став бувати в Сари, провідував кожної вільної хвилі. Утім, після останньої сцени у спальні, вона ні разу не дозволила мені побачити хворого, певно, остерігаючись, що я можу дещо запідозрити, і це відштовхне мене від неї. Зрештою, я поступився, пристаючи на салонні розмови і спільне читання.

Так спливали дні і тижні, впродовж яких я спостерігав щоразу палкішу прихильність Сари. Однак ані разу не дозволив собі переступити межі суто товариських стосунків, провокуючи її на щодалі безсоромніші люб’язності. Моя непохитність шалено дратувала її, підкидаючи дров у багаття. Поволі я ставав господарем ситуації.

Одного вечора я завітав дещо пізніше, десь близько дев’ятої, аби спільно повечеряти.

Пора була погідна, червнева. Крізь прочинене вікно до їдальні влітав лагідний вечірній вітерець, легенько роздуваючи коронкові фіранки. Із парку просочувалися аромати квітів, запах відцвітаючого ясмину. Із кленової алеї чулися журливі солов’їні скарги, часом долинало сонне сюрчання цвіркунів.

Я відкинувся у фотелі, смакуючи каву. Сара грала на піаніно запальний танок дервішів. Я спостерігав за рухами її пальців, ґвалтовними, фанатичними, стежив за тим, як вони видобувають палаючі шалом, пашіючі кров’ю п’янкі акорди. Вона була фантастично прекрасна в цю мить. Бліде обличчя торкнув темний рум’янець, очі метали блискавки, пришвидшений віддих округлих, чудовно виліплених персів здіймав пінистими хвилями сувої білого пеньюару.

Аж раптом, у мить найвищого захвату, коли я