Читати книгу - "Антирадянські історії"

чеченської війни соціологічні дослідження шокували результатами, коли російське суспільство оцінювало ситуацію з того, що розповідали журналісти не лише незалежного телеканалу НТВ (команда Євґєнія Кісєльова), а й державних каналів. Власне, укладення Хасав’юртівської угоди між президентом Ічкерії Асланом Масхадовим та генералом Алєксандром Лєбєдєм у 1996 році було багато в чому пов’язане з громадською думкою і реакцією населення Росії.

До кінця 1990-х років ситуація стала різко змінюватися. У 1997 році на території Ічкерії раптом почалися викрадання російських журналістів і співробітників гуманітарних організацій, що подавалося пропагандою як «тероризм» з боку чеченців. Ніхто не звертав уваги на хронологічну послідовність і абсолютно очевидну тактику підготовки до другої війни. Не можу сказати, наскільки сприяв цьому Владімір Путін, який з’явився у кремлівській адміністрації того самого 1996 року, а через два роки — на посаді директора ФСБ. За два роки до його появи як російського прем’єр-міністра суспільство вже було готове до «заходів у відповідь». У серпні 1999 року події в Дагестані, що передували початку другої війни, вже були закриті для журналістів, а основним джерелом інформації стали генерали спецслужб.

Поява Путіна у Кремлі як в. о. президента, а потім і обраного президента стала кінцем російської соціології. Не як науки — інститути працюють і почали отримувати ще більше державної підтримки. Настав кінець об’єктивній громадській думці. Стало зрозуміло, що пострадянська і російська соціологія багато в чому залежать від рівня пропаганди, як у СРСР. Якщо російський телеглядач, а за ним і пострадянський, який живе в Казахстані, Таджикистані чи Білорусі, отримує інформацію однобічну й ангажовану, що відображає тільки погляд Кремля, то і думка більшості людей відповідатиме зусиллям пропагандистів.

Як з’ясувалося, невеликого періоду в 10–12 років, починаючи від перебудови і закінчуючи появою у Кремлі Путіна, було замало, щоб пострадянське суспільство навчилося не вірити пропаганді, намагатися шукати альтернативну інформацію, реально оцінювати ситуацію і трохи прогнозувати своє майбутнє. Як і в СРСР, у сучасній Росії громадська думка — це заслуга телеканалів і провідних пропагандистів, навіть незважаючи на те, якими вони були 15–20 років тому. До прикладу, директор НТВ Владімір Кулістіков кілька років працював на Радіо «Свобода», а головний редактор служби інформації НТВ Татьяна Міткова відома тим, що в січні 1991 року відмовилася читати в ефірі радянського телебачення офіційне повідомлення ТАРС про події у Вільнюсі, за що була звільнена. Така сама доля склалася у багатьох журналістів, які заслужили в 1990-х роках репутацію об’єктивних професіоналів, а зараз перетворилися на найактивніших пропагандистів.

Порівняння з журналістами цілком підходить для пояснення того, що відбулося із суспільством, яке ще десять років тому виражало невдоволення чеченською війною, а зараз перетворилося на масу з однією думкою. Зовсім нещодавно запевняло, що Україна й українці — найближчі люди зі «слов’янського братства» і «православні одновірці», а нині раптом стали для росіян «бандерівцями» і «фашистами». Так було з Грузією шість років тому, так буде завжди, поки громадську думку визначає рівень пропаганди. Тому не треба дивуватися з того, що Путін зараз майже як Сталін — вождь, батько народу, головний спортсмен і ветеринар. Не здивуюсь, якщо 7 жовтня, день народження Путіна, стане святом і вихідним днем. Як 4 листопада був названий «днем звільнення Москви від поляків», незважаючи на те, що у нього є офіційна назва — День народної єдності. Ніхто ж не питає — якої єдності, якого народу і чому. Але привід був із тієї самої пропаганди.

Вивчаючи багато років російську пропаганду, я звик ставитися до соціологічних досліджень як тимчасового показника стану пострадянського суспільства. Щойно російські телеканали змінять інформаційну політику і з екранів пропаде Путін, а одного разу (можна помріяти?) урочисто прочитають вирок Міжнародного суду в Гаазі, то, запевняю вас, росіяни почнуть ненавидіти нинішнього вождя так само, як його зараз нібито люблять.

Російська громадська думка потрібна винятково Кремлю — для самозаспокоєння, тому що в Росії соціологія підпорядкована одному — визначенню ступеня вождизму, а не демократії та якості життя. Це те саме, що запитувати у тюленів Охотського моря про якість корму слонів у Серенґеті.

РОСІЙСЬКІ ЛЮДИ — ВИТРАТНИЙ МАТЕРІАЛ КРЕМЛЯ

Кремль захищає росіян? У Росії досі вірять у ці казки? Але ж є статистика, безжалісні цифри реальності. У Таджикистані в 1992 році Росія розв’язала кровопролитну громадянську війну. В результаті чисельність росіян зі 388,5 тисяч у 1989 році скоротилася до 68,2 тисяч у 2000 році. В Ічкерії за дві війни — з 1994 року — чисельність росіян скоротилося з 294 тисяч (1989) до 40 тисяч (2002). Там, де Росія розпочинає війни, страждає не лише корінне населення. Кремль знущається з росіян, яких нібито захищає.

Путіну страшенно не пощастило — у Грузії нема «п’ятої колони». Не склалося. Навпаки, у Грузії, як не дивно, сформувалося таке суспільство, про яке можна тільки мріяти на пострадянському просторі. Грузинські росіяни, які живуть у п’ятому-шостому поколінні, інтегрувалися настільки, що їхня грузинська мова нічим не відрізняється від мови корінних жителів. Як, утім, і мова тбіліських вірмен і азербайджанців, ассирійців і осетинів. Так трапилося, що грузинська мова стала тим міжнаціональним «цементом», що згуртував людей, зруйнувавши саме поняття — «п’ята колона». За два століття після першої окупації Грузії Росією склалося багато міжнаціональних шлюбів, тому немало грузинів розповідають про своїх бабусь і дідусів, прадідусів і прабабусь — полячок, українок, француженок, росіянок. Не кажучи вже про осетинок і абхазок.

Путіну не вдалося свого часу створити в Грузії «п’яту колону», використовуючи той самий улюблений привід про «захист росіян». Грузинські росіяни воювали проти російської армії, і в списку 170 загиблих числяться — капрал Тамаз Нікітін з 2-ї піхотної бригади та молодший сержант Васілій Смірнов — із 3-ї піхотної бригади. І це тільки ті герої, у яких батьки були етнічними росіянами, і невідомо, у скількох були матері-росіянки. Або українки, або осетинки, або абхазки. У Грузії прізвище не важливе, якщо ти говориш грузинською і є професіоналом. Як колишній міністр освіти Грузії Дмітрій Шашкін або нинішній міністр охорони здоров’я Грузії — Давид Сергієнко.

Але Путін все-таки спробував використати «російську проблему». Під час війни в 2008 році, 14 серпня, телеканал «Россия» показав репортаж про те, як російські військові, які окупували Зуґдіді, «врятували 14 росіян». Текст репортажу телеканалу