Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

така. Ти мусиш визнати правду. Ти маєш такий вигляд, ніби визнаєш її, вдягаєшся так, ніби визнала, але насправді ти просто граєш роль, твоя зачіска й одяг – просто маскарад. Ти приховуєш, хто ти насправді, чого ти хочеш. Намагаєшся бути десь посередині, але це не працює. Ти не можеш просто ходити собі коло та навколо й сподіватися, що ніхто не помітить твоєї малої кістлявої дупи, а якщо сподіваєшся, знай, що в такому разі людей завжди шокуватиме те, хто ти є насправді.

– Ой, відчепися, Лео, – огризаюсь я, бо мені боляче, – не треба оцих зверхніх чоловічих пояснень про орієнтацію. Звідки тобі хоча б приблизно знати, як це, почуватися ґеєм? Тобі легко казати, ти ж не ґей, граєш на гітарі, вищий за всіх дівчат. Тобі нема про що хвилюватися.

– Серйозно? – він витріщається на мене. – А ти не помітила, з якого я району?

– Не важливо, звідки ми, якого кольору наша шкіра, скільки в нас грошей, подобаються нам хлопці або дівчата… і… таке інше лайно. Чому люди не можуть бути просто людьми?

– Бо вони мудаки, – каже Лео. – Світ мав би ставати кращим і справедливішим, але ні. І не скоро стане. Тож ми можемо змінити тільки себе, Редлі. От і все.

Якусь мить ми обоє мовчимо. Думаю, ми обоє відчуваємо, що один хибний рух означатиме ще мінус один друг, а нікому з нас цього не хочеться.

– Тож, – питає Лео, відкашлюючись, – ти бачилася з нею після того?

– Ні, а вона в школі?

– Я не знаю, не бачив її вранці.

Я почуваюся так, наче зруйнувала світ довкола себе, і тепер мушу створювати його заново з нуля.

– Як думаєш, вона прийде на репетицію?

– Як думаєш, концерт узагалі відбудеться? Ми збиралися зробити це для Наомі, а тепер… нащо тобі було її цілувати. Ми ж в одному гурті! Ми домовилися відпочатку – ми лише друзі. Так гурти й розвалюються.

– Ясно, тобто якби Роуз зараз прийшла й спитала: «Лео, підеш зі мною на побачення», ти відмовився б?

– Ага… я не знаю, так.

Двері відчиняються і з гуркотом зачиняються, і от вона тут. Роуз.

Руки в боки, волосся зібране, без макіяжу, джинси й футболка. Зла, як собака.

– Або я, або Редлі. – Роуз дивиться на Лео, але показує на мене.

– Роуз… не гони, що серйозно? – Лео хитає головою. – Вона ідіотка, але вона не хотіла тебе засмутити, ти ж її знаєш, ну правда ж?

– Тобто, ти хочеш сказати, що те, що вона зі мною зробила, нормально? – очі Роуз виблискують, і я бачу на її обличчі не тільки злість, але й справжню образу, і мене згинає надвоє від болю.

– Я думала, що поряд зі мною друг, а вона почала чіплятися. Це як, коли… ти чіпляєшся до мене, хоча ми просто друзі. Це бридко й неправильно.

Думаю, Роуз не розуміє, як сильно ці кілька слів скривдили Лео, бо хоч я й помічаю це – як він стискає щелепи й зітхає, та це не те, чого вона добивалася. Вона просто хоче посваритися.

– Роуз, Редлі винна лиш у тому, що закохалася в тебе і повелася по-ідіотськи, – Лео встає, звертаючись до Роуз. – Вона намагалася тебе поцілувати, тупо, так. Але вона не заслуговує на те, щоб через це її так заганяли.

– То ти називаєш мене брехлом? – Роуз робить крок до нього, викрешуючи іскри.

Лео насуплюється, очевидно сподіваючись, що Роуз відступить чи принаймні не буде така сувора. Він дивиться на мене, потім знову на Роуз.

– Але ж то насправді був усього лише цілунок?

– Іди в дупу, – каже Роуз. – Якщо я цього не хотіла, то не має значення, поцілувала вона мене, обмацала чи руку потиснула. Так не можна. Не можна так нападати на людей. Це неправильно.

– Роуз, будь ласка. Мені так шкода, я не хотіла тебе засмутити. Я страшенно помилилася… але ти для мене дуже важлива, і…

– Так, я думала, що важлива. – Роуз витріщається на мене, від її болю та люті в мене кров холоне в жилах. – Я думала, що тобі не начхати на мої почуття, але ти як усі – накидаєшся на мене, мов на шмат м’яса. А я тобі довіряла.

– Я кохаю тебе! – Слова самі вириваються з рота. – Я кохаю тебе не тому, що ти «шмат м’яса», а тому що ти весела, розумна, талановита й добра, бо тобі було не пофіг на мене, чи не єдиній у цьому світі. А вчора мене переповнили почуття, і я зробила помилку, виказавши їх. Треба було тримати їх у таємниці. Я помилилася, Роуз. І якби ти була моїм другом, то зрозуміла б.

Роуз дивиться на мене одну холодну довгу мить.

– Якби ти була моїм другом, то зрозуміла б, чому я ніколи не зможу цього пробачити. Виступу не буде.

– Роуз… – Лео кличе її, але, коли вона відчиняє двері, з’являється містер Сміт. Роуз зупиняється перед ним наче вкопана, їхні погляди зустрічаються, плечі підіймаються та опускаються з кожним видихом і вдихом, і не ясно, чи на нього вона теж накричить, чи розплачеться. Але вона не робить ні того, ні того, а просто стоїть, як умурована.

– І куди це ти зібралася? – каже він, кладучи долоню на її руку. – Так, народ, нам треба поговорити.

Мені здається, що Роуз зараз відштовхне його та вийде, але ні – вона робить крок назад, щоб впустити його до класу, та спирається на зачинені двері.

– Слухайте, – каже містер Сміт. – У нас, учителів, немає імунітету від пліток. У вас двох усе гаразд?

Він дивиться то на мене, то на Роуз.

– Я вибачилася, – кажу я. – То була помилка.

– Добре, – киває містер Сміт.

– Знаєш, Редлі, те, що зараз відбується, досить огидно… – пирскає Роуз і хитає головою. – А як щодо того, що сталося зі мною, сер, – каже вона. – Ви вважаєте, це нормально?

– Роуз, давай ненадовго забудемо про роль королеви драми. – Містер Сміт дивиться на неї своїм фірмовим поглядом, і, на мій подив, Роуз застигає та опускає голову, а щоки в неї червоніють.

– Роль? Вона накинулася на мене, у ваших підручниках пишуть, що так можна? – Роуз робить крок до нього.

– Звісно, не можна, – містер Сміт дивиться на мене, і мені хочеться померти на місці, –