Читати книгу - "Кобзар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Над Трахтемировим високо На кручі, ніби сирота Прийшла топитися… в глибокім, В Дніпрі широкому… отак Стоїть одним одна хатина… З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом. Під хатою дідусь сивенький Сидить, а сонечко низенько Уже спустилось над Дніпром. Сидить, і дивиться, і дума, А сльози капають… «Гай! гай!..- Старий промовив.- Недоуми! Занапастили божий рай!.. Гетьманщина!!..» І думнеє Чоло похмаріло… Мабуть, щось тяжке, тяжкеє Вимовить хотілось? Та не вимовив…
«Блукав я по світу чимало, Носив і свиту, і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже й там, Єй же богу, лучче жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?.. Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Христову, Упивались і чужої, І своєї крові!.. А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали, Без ножа і автодафе Людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!..» Затих мій сивий, битий тугою, Поник старою буй-головою. Вечернє сонечко гай золотило, Дніпро і поле золотом крило, Собор Мазепин сяє, біліє, Батька Богдана могила мріє, Київським шляхом верби похилі Трибратні давні могили6 вкрили. З Трубайлом Альта меж осокою Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою. І все те, все те радує очі, А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце З чорною землею, Виступає круглий місяць З сестрою зорею, Виступають із-за хмари, Хмари звеселіли… А старий мій подивився, Сльози покотились… «Молюсь тобі, боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико, Що дав мені добру силу Пересидить горе І привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити, Тебе восхвалити І твоєю красотою Серце веселити… І поховать побитеє Гріхами людськими На горах оцих високих, І витать над ними…» Утер сльози нехолодні, Хоч не молодії… І згадував літа свої Давнії, благії… Де, як, коли і що робилось? Було що справді, а що снилось, Які моря перепливав!.. І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого бога вихваляв; І все то, все то в Україні!.. І усміхнувся сивий дід… Бо, може, нігде правди діть, Було таке, що й женихались, Та розійшлися, не побрались, Покинула самого жить, В хатині віку доживати!.. Старий мій знову зажуривсь, Ходив довгенько коло хати, А потім богу помоливсь, Пішов у хату ночувати. А місяць хмарою повивсь.
Отакий-то на чужині Сон мені приснився! Ніби знову я на волю, На світ народився. Дай же, боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті, Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Іржавець
Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави, А за ними й Гордієнко… Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали. Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий… Не плакала б матер божа В Криму за Украйну. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матер божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя.
Заступила чорна хмара Та білую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметі поставили Образ пресвятої І крадькома молилися…
Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?
Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали,- Про все розказали. Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались! Оніміли з переляку, Сліпі небораки. Отак її воєводи, Петрові собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожці чули, Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будувати. Як плакала за дітками Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали. Чули, чули запорожці З далекого Криму, Що конає Гетьманщина, Неповинне гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала матер божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за сином. І бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
N. N.
О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тілько не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю… Ти привітала Нерона лютого, Сарданапала, Ірода, Каїна, Христа, Сократа, О непотребная! Кесаря-ката І грека доброго ти полюбила Однаковісінько!.. бо заплатили. А я, убогий, що принесу я? За що сірому ти поцілуєш? За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю, Й не такі, як я, дармо співають. І чудно, й нудно, як поміркую, Що часто котяться голови буї За теє диво! мов пси, гризуться Брати з братами й не схаменуться. А теє диво, всіми кохане: У шинку покритка, а люде п'яні!
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Полякам
Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар», після закриття браузера.
