Читати книгу - "Ворошиловград"

— Для чого?

— Коротше, Германе, тут така справа — добре, що я вас перехопив. Розмова є.

— Ти що — подзвонити не міг?

— Так не ловить же тут ні хуя! — нарешті рознервувався й Толік. — Ти ж сам бачиш!

— Що за справа?

— Друг твій телефонував, футболіст.

— Шура?

— Да, Шура. Тебе шукав. Спочатку їй дзвонив, — показав Толік кивком голови в бік машини, говорячи, мабуть, про Тамару, — в тебе ж, блядь, телефону немає. Ну, а ви вже поїхали. Так що він мені подзвонив. Тебе питав.

— Він що — почекати не міг? Ти сказав йому, що ми ввечері будемо?

— Сказав, Германе. Але справа така, що тобі краще не повертатись. Він так сказав.

— Як це — не повертатись?

— Не повертатись, не подзвонивши йому перед тим.

— А що там трапилось?

— Ну, він не сказав. Вірніше, сказав, щоб ти сам йому подзвонив, і він розповість, що там до чого. Тільки щоб подзвонив, ясно?

— Ну, ясно, — сказав я. — В тебе телефон є?

— Ну є, — відповів Толік. — Тільки тут не ловить.

Поїхали до нас.

— До вас? — скривився я. — Вони ж знову пити будуть, — я теж кивнув у бік автівки. — Ладно, доїдемо — подзвоню йому.

— Дивись, — не сперечався він. — Тільки він просив поскоріше йому подзвонити. Сказав, що проблеми в тебе Якісь.

— Чорт. А де тут у вас ще телефон ловить?

— Можете до фермерів заїхати, — сказав Толік, подумавши, — тільки не говоріть їм, що ви від нас.

— До фермерів — це куди?

— Туди, — показав він рукою кудись в нікуди, — нагору. Там побачите.

— Може, проведеш? — запропонував я.

— Що я — йобнувся? — засміявся він. — Ну все, давай.

— Давай. — Я потис йому руку й пішов до машини.

— Ей, — крикнув він. Я зупинився. — Це тобі, — Толік, підійшовши, сунув мені в долоню якийсь дивний предмет.

— Що це?

— Електроножиці. Бош. Фірмові. Тільки без гарантії.

— Спасибі, — сказав я. — Гарантії не треба, я їх краще освячу.

— Правильно, — погодився він, махнув усім на прощання рукою і зник у кукурудзяному мареві.

— Що там? — запитала Тамара.

— Коротше, — відповів я не так їй, як пресвітерові, — не знаю, як вам сказати. Одним словом, у мене проблеми.

Треба передзвонити.

— Дзвони, — Тамара дістала свою рожеву нокіа.

— Та не ловить тут. Ось така проблема.

— А що це — горить? — уточнив пресвітер.

— Горить, отче, — запевнив я.

— І що робити?

— Поїхали до фермерів.

Якусь мить священик мовчав, напружено думаючи.

— Ну добре, — сказав зрештою. — Поїхали.

Ми розвернулись і поїхали на гору. Сонце покотилось у протилежному напрямку.

*

Тривожна й безлюдна місцевість, наскрізь видавлена тракторними протекторами; чорна суха земля, низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій; гаражі, поставлені, як церкви, головою на схід, чорними бійницями заґратованих вікон на захід; розбиті паралічем комбайни; рештки брудно-червоної, ніби яловичина, сільськогосподарської техніки — і жодної живої душі, жодного фермера, зовсім нікого. Чорним ґрунтом пробіг якийсь шакалистий пес, принюхуючись до насиченої мазутом землі, завернув за ріг. Втім, швидко вискочив назад, наче наляканий кимось, озирнувся й побіг у зворотному напрямку. Видавалося, що там, за рогом, хтось стоїть, хтось налякав цього вовчару, зігнав з маршруту. Ми в'їхали на розбитий майданчик, зупинившись посеред чорної вимащеної поверхні. Водій заглушив машину. Було тихо й незатишно, мовби ми заїхали туди, куди заїжджати було непотрібно. Я взяв у Тамари її нокіа, відкрив. Попереду промайнула чиясь постать, ми навіть не встигли розгледіти, що це було.

— Там хтось є, — перелякано сказала Тамара.

— Пси, мабуть, — мовив Сєва.

Пресвітер мовчав, можливо, вже шкодуючи, що погодився зробити цей гак. Я дивився на екран. Зв'язок був.

Спробував пригадати номер Травмованого. Зрештою, подумав, як я можу його пригадати — я його ніколи не знав, що я парюсь. Боковим зором помітив, як від одного гаража до іншого перебігли ще дві тіні. Тамара, схоже, теж їх помітила.

— Поїхали звідси, — сказала тихо.

— Зараз, зараз поїдемо, ще трішки, — відповів я їй. — Можеш набрати Травмованого?

За комбайнами, попереду, теж хтось стояв. Можна було фізично відчути чийсь погляд.

— Давай, — Тамара швидко вирвала в мене нокіа, почала шукати номер Травмованого.

— Там хтось був, — сказав пресвітер, показуючи кивком на дзеркало заднього виду. — О, а тепер нікого.

Я озирнувся. Позаду справді нікого не було. Пес знову перебіг майданчиком, цього разу вже безповоротно.

— Ну що там? — нахилився я до Тамари, не витримавши.

— Пішов сигнал, — сказала вона полегшено, — тримай.

Я потягнув телефон у неї з рук, але якось необережно, Тамара здригнулась, нокіа вислизнула й полетіла кудись під крісло. Я швидко нахилився, намагаючись її виловити.

— Гєра, — почув над головою стурбований голос пресвітера.

Схопив мобілку, різко підняв голову. Всі напружено дивились у дзеркало заднього виду. Я озирнувся. Позаду стояли четверо, зовсім близько, і мовчали, не зводячи з нас очей. Я непомітно склав мобільник і запхав собі до кишені. Тамара торкнула мене за лікоть і очима показала вперед. Там стояли ще троє, так само мовчки, так само зосереджено вивчаючи нас, наче прізвища на братських могилах. За їхніми спинами стояв пес, пригинаючи голову й недобре скалячись. Я зрозумів нарешті, чим тут пахло.

Мазутом і серйозними проблемами.

Фермери схожі були на байкерів — виглядали похмуро й незадоволено, були бородаті й набичені. Одягнені були хто в чорний спортивний костюм і шкірянку, хто в шкіряний комбінезон і джинсову куртку, хто в камуфляж і шкіряну сорочку. Один на голові мав червону бандану, інший носив сонцезахисні окуляри, ще хтось був у затяганому кожусі, одягненому на голе тіло. Один із тих, що стояли попереду, тримав у руках шматок залізної труби, перекидав її з долоні на долоню, важко помахував, поплескував великими руками по іржавій жорсткій поверхні. Раптом різко змахнув залізним обрубком і увалив по капоту. Волга загула, як великодній дзвін. Сєва вискочив надвір, пресвітер поспішив за ним, навіть не причинивши за собою дверцята. Тамара намертво вхопилася за мій рукав.

— Спокійно, — сказав я їй, нервово намацуючи в одній кишені мобільник, в іншій — електроножиці фірми бош та стару заточку, — спокійно.

Сєва стояв проти трьох фермерів, намагаючись щось сказати. Вони дивились на нього хижо й зневажливо, мовби чекаючи, коли він дасть їм нормальний привід затоптати його в чорний мазут.

— Шо ти робиш? — сказав нарешті Сєва фермеру з трубою.

— А шо? — відповів той, витираючи долоні об шкіряні штани.

— На хуя машину псуєш? — Сєва намагався говорити суворо.

— Ну хочеш — давай тебе буду псувати, — відповів фермер і посунув на Сєву своїм пузом. Двоє інших теж стали затискатись