Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

— Це сушить голову, псує серце і в'ялить вроду, — казав він. — А на смак тільки тараня приємна, та й то з пивом.

У хвилини самотності він пив каву так, як опіум. Обличчя його ставало блаженним, і він тоді називав дзеркало «свічадом». Вимовляв це слово у два подихи: першу його частину просто і голосно, а другу — «чадо» — говорив пошепки, бо це наводило його на спогади про передчасно народженого нащадка і викликало не зовсім приємні асоціації, пов'язані з професією Бубона.

Перед дзеркалом Сідалковський найбільше любив дискутувати з собою, бо завжди був певний: у такій дискусії він переможе навіть Сідалковського-першого, тобто свого двійника. На самоті не розмовляв з собою (так йому здавалося), а ніби постійно цитував свій внутрішній голос. Взагалі ж, говорив Євграф, як і їв, гарно й натхненно навіть тоді, коли натхнення його залишало. Стратон Стратонович Ковбик, котрий, здавалося, як ніхто відчував музику слова, і той заздрив Сідалковському, бо виглядав порівняно з ним грубим, неотесаним, хоч і не таким штучним.

У неділю, після сніданку, Сідалковський любив почитати і виписати одну-дві цитати у свій записник.

— Час підвищення інтелекту настав, — казав він своєму двійникові, підходив до чеських поличок і брався до фоліантів (як полюбляв називати навіть звичайні брошури).

У Сідалковського бібліотека була своєрідна. З книгами, як і з людьми, він дружив не з усякими. З тими і з тими він знайомився швидко. У тих і в тих так само швидко розчаровувався. Біля нього лишалися тільки ті, хто йому найбільше припадав до душі. Здавалося б, він повинен був захоплюватися Кафкою, Хемінгуеєм, Дюрренматтом, Жоржем Сіменоном чи Агатою Крісті, але, як не дивно, Сідалковський до сучасних інтелектуалів не належав і віддавав перевагу не Хемінгуеєві чи Кафці. У його маленькій кімнаті ночували тільки великі мудреці: Сенека, Спіноза, Сааді, Жан-Жак Руссо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. Він вибирав собі друзів, які мали не лише мудрі думки, а й красиві, як на його погляд, імена.

— Даламбер, — викидаючи артистично руку, декламував він сам собі, — Бекон, Карр, Ларошфуко, Бюффон, Шопен, Квінт Горацій Флакк, Альфонс Доде!

Всі ці імена він вимовляв якось особливо: гордо, з пафосом. Не міг Сідалковський обійтися без легендарного Бернарда Шоу, якого вважав своїм кумиром тільки за те, що той уже при житті став легендарною постаттю. На його поличках ви могли зустрітися з Гаєм Юлієм Цезарем, Демокрітом чи Ювеналом. Яких тільки грошей не платив він за постійну прописку в своїй квартирі Кальдерона, Дідро, Теккерея, Аврелія, Паскаля, Плінія… Сідалковський підходив до них, як до ікон, і важко сказати, чого в його поставі було більше: гри чи справжньої любові. Як би там не було, він розумів, що, завдячуючи саме цим іноземцям, набув ув очах своїх знайомих звання високоосвіченої людини, яка мала незакінчену вищу…

А потім, заклавши руки за голову (це була його улюблена поза, хоч він чомусь вважав її жіночою), Сідалковський лягав на згадану нами тахту і мріяв. Так мало трапитися й цього разу. Аж раптом — дзвінок. У Сідалковського електродзвінок, треба зауважити, був набагато мелодійніший, ніж сходи у старому приміщенні «Фіндіпошу», але він цього не знав. При кожному натиску електродзвінок ніби благав його словами з «Червоної рути»: «Ти признайся мені…»

— Кого це чорти так рано принесли? — запитував він у свого двійника.

До Сідалковського уранці дзвонили, часто. Особливо у перші дні, коли він сюди переселився. Питання було одне й те ж:

— Скажіть, ви двірник?

— Я адвокат, — сердився Сідалковський і замахувався на відвідувача дверима з такою силою, що той заплющував очі, як кіноглядач у першому ряду, коли на нього раптом вилітав із-за бруствера танк. Траплялися відвідувачі й нахабніші, які, очевидно, ні на йоту не сумнівалися, що Сідалковський — молодий двірник або принаймні його син (і це — незважаючи на халат, які носили хіба тільки турецькі султани, коли входили в гарем чи сідали пити натуральну каву по-турецьки).

— Чому не прибрано, товаришу, у під'їзді? — запитували у нього нахаби (так йому здавалося), на що Сідалковський спокійно відповідав:

— Нехай пильнують консули і двірники!

Після цих слів він щезав на мить в кімнаті, звідти виносив віник, наче то був не віник, а шабля з дарчим написом від фельдмаршала, і казав:

— Ваше право на вістрі віника. Цей коридор варто мести!

— Ти бач, до чого дійшли! Яке нахабство! І за що цим двірникам гроші платять? А який халат надягнув! Пан-барон!

Після таких діалогів збігалися, звичайно, сусіди, кидали репліки на адресу халата Сідалковського, а потім цікавилися, чи є у Сідалковського совість.

— Совість? — перепитував він. — Це моє прокляте минуле.

— Де вона у нього? Він її давно прикрив імпортним халатом.

Сідалковський зачиняв двері, але на електродзвінок тисли з новою силою.

— Вам що: хліба і видовищ?

— Чому в під'їзді не прибрано?

— Ви помилились номером. Двірник навпроти. Я ж нещасний соціолог, — посміхався великодушно Сідалковський і більше на дзвінки не реагував.

Цього разу дзвінок видзвонював якось не так: спокійно, урівноважено, благально. Сідалковський неохоче піднявся з тахти, накинув на себе свій східний халат, куплений на товчку в Одесі. Халат у нього був настільки екзотичний, що в добрі старі часи до винайдення компаса й карти по його зорях над мінаретами можна було легко орієнтуватися усім мореплавцям. У цьому халаті Сідалковський теж подобався сам собі, але перед тим, як вийти, він ще й натягав свої імпортні шкарпетки, бо за натурою був делікатновимогливий і босим виходити соромився. Ноги всував у яскраві, як балдахін, індійські капці з вітчизняною підошвою, підбитою на Подолі, ще раз крадькома кидав погляд у дзеркало, ніби питаючи двійника: «Ну, як?» Той ствердно кивав головою. Це робилося майстерно і швидко. Принаймні швидше, ніж ми цей момент описали…

На порозі стояла Ія. Сідалковський, як він казав, позитивно розчарувався і в ту ж мить немов переродився, входячи в свою роль, над якою нібито працював усе своє життя: розпростер обійми, підхопив Ію на руки і закружляв з нею по кімнаті.

— Тисяча й одна ніч! Кого я бачу!

— Божевільний! — сміялася щаслива Ія, міцно обіймаючи його за шию.

Він підносив її до єдиного крісла і садовив, але так, щоб не всі жіночі принади потонули у ньому.

— Я тобі придбала німецький гарнітур, — мовила Ія, запалюючи цигарку.

— У людини повинно бути все прекрасним: коханка, одяг, почерк і, звичайно, гарнітур. Але тільки не німецький…

— Чому?

— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, — повторив він. — Але я від гарнітуру відмовляюсь. Я