Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

Дерево пітанга має вигляд дуже поважний. Величезне. Вище за всі інші дерева у нашому садку. Вище навіть за те фігове дерево, в якому є дупло, де звичайно висить на стелі кажан. До речі, кажан не страшний. Не кусається. Їсть фіги з фігового дерева. Не треба тільки спинятися попід цим кажаном, а то інколи можуть бути прикрості… У пітанги кора гладка, без усякого моху. Щороку дає плоди, дуже солодкі, вони діляться на часточки. Не на такі, як помаранча, відокремлені одна від одної; у пітанги часточки лише для окраси, приклеєні зверху. Також прекрасне створіння і зла знову ж таки нікому не робить.

Взагалі, всі дерева в садку, я вважаю, дуже добрі істоти. Не базікають дарма, нікуди не втікають, не лізуть у чужі справи, тільки намагаються підготувати щороку квіти й овочі — кожне дерево готує певний вид овочів, і це мене найбільше дивує, бо ж у садку зовсім однаковий грунт для всіх. І все ж одне робить помаранчі, інше — мандарини або помаранчі, а ще інше — ці кислющі цитрини, які тітонька Настасія нарізує скибочками, щоб оздобити смажених поросят.

Найцікавіше, по-моєму, дерево — це жабутикаба. Височенне і нагорі кругленька така шапка з листям. Листя так густо-густо посаджено, що жоден сонячний промінь не просотається. Коли наступає час, гілки вкриваються білими пуп’янками, які згодом дедалі грубшають і розкриваються маленькими квіточками. Потім квіточки засихають і обсипаються, і залишаються такі зелені маленькі кульки. Вони ростуть, ростуть і робляться завбільшки з горіх. І тоді починають змінювати колір. Зелений втрачають і стають чорними, як тітонька Настасія.

Ах, яке у нас в будинку свято, коли жабутикаба почорніє і достигне! Кирпа, Педріньйо і Рабіко переселяються жити під дерево… Та овочі ці недовго тримаються. Два тижні найбільше. Коли закінчуються, то треба, значить, ждати знову аж цілий рік, поки дерево дасть вже інші.

Кожне дерево дає свої плоди, але затінок всі дають однаковий. Яка розкіш взагалі затінок! У спеку ми завжди збираємося в затінку під великою жабутикабою, і донна Бента розповідає нам різні історії і дає уроки.

Я повинна ще раз зупинитися на цій сеньйорі. Донна Бента така добра, що добрішою бути неможливо. Вже одне те, що вона терпить мене, чого варте! Понад усе мені в ній подобається те, як вона вміє все пояснювати. Після її уроків усе всім робиться ясне, як сонце. А скільки вона знає різних речей, хай йому чорт! Вона так начиталася всіх цих книжок, які у неї в кімнаті на полицях сидять, що навіть графа заткне в царині науки, їй-бо! У своїй широкій спідниці й окулярах вона схожа не так на бабусю, як на стару фею. У неї також є чарівна паличка, і ця паличка зветься «доброта». Тільки вона не перетворює людей на різних звірів, а, навпаки, будь-якого звіра перетворить на істоту розумну і прекрасної душі. Киндим твердить, що саме завдяки мудрості донни Бенти всі мешканці Будиночка Жовтого Дятла тішаться таким щастям і такою свободою.

А зате ось тітонька Настасія не знає зовсім ніяких наук. Книжок вона в житті не читала, бо неписьменна. Та ви не подумайте: що стосується життя і всього, що в житті трапляється, вона також справжній мудрець. По-перше, ніхто у всьому світі не вміє так смачно готувати. Таких смажених курчат, таких соусів і приправ, такого варення, такого печива, пиріжків і пампушок ви, безумовно, ніколи не їли — і не сперечайтесь, не буду слухати. Дарма, що тітонька Настасія негритянка і народилася в селі, але жодна принцеса таких пиріжків вам не спече. Це вже будьте певні! Вона бере пшеничне борошно, замішує на яйцях, ліпить кульки, потім трошки покачає їх у білих долонях своїх чорних рук — і в піч. Начебто все як у інших — а ви покуштуйте… У неї якось попросили рецепт, то вона засміялася і каже:

— Рецепт дам, чого ж не дати? Тільки річ же не в рецепті. Тут цими днями приходила теща сусіда Теодо-ріко, також рецепт просила. Я дала. І знаєте, що було? Вона спекла, бачиш, як зазначено в рецепті, і проте вийшла гума, а не пиріжки. Ніхто їсти не міг. Хо-хо-хо! Готувати, дітки, це не так просто, також свій секрет є. А я ж біля печі народилася та біля печі, видно, й помру. — Так і сказала.

А як шиє! Як цирує! Як пере й прасує! Та це що — вона і лікувати вміє, слово честі! Якщо, наприклад, палець уріже чи там живіт у вас заболить, то вона на все знає трави: прикладе до болючого місця чи дасть вам випити настій — і все немов рукою зніме. І про всіх вона піклується, мов рідна, — недарма донна Бента зве її другою бабусею своїх онуків.

Я з нею все життя сварюсь і кажу їй силу-силенну нечемностей, та це нещиро. У глибині мого серця я її дуже люблю, навіть куди більше, ніж її знамените печиво. А щодо того, що вона чорна, так це лише люди розрізняють, хто якого кольору, і трапляються такі, які вважають, що чорні чомусь гірші. В природі нема кольорів гірших і кращих. Наприклад, жабутикаба, шовковиця, маракужа також чорні. А про мене, то жабутикаба — цариця овочів.

Кирпу я дуже люблю, вона мені неначе мати. Сваримося, це правда, і вона здорово сердиться, коли на мене «наскочить». Та самі знаєте: милі посваряться, ще краще помиряться.

Я люблю її палко, і нема, я переконана, іншої дівчинки на світі, яка була б її варта. Навіть Червона Шапочка гірша. Для мене Кирпа краща за всіх.

А Педріньйо? Чудовий хлопець. Серйозний, можете у всьому на нього покластися: його слово залізне. Я дуже багато з ним сварилась і буду, напевно, ще не раз сваритись, але що правда, то правда — це людина путяща. Та ще й хоробра. Правда, інколи любить вихвалятися, але це дрібниця. Вади, знаєте, у кого їх немає, правда ж?

Загалом, у нас в Будиночку Жовтого Дятла добре. Отож, якщо приїдете, то на перший погляд нічого особливого: старий будинок, старі, криві дерева, порослі мохом; порося бабрається на подвір’ї; овочевий садок з різними там сливами, персиками, помаранчами, плодами сапоті, абакаші — у кожного з нас є своє улюблене деревце; річечка, чи скоріш навіть простий струмок, лужок за хвірткою, де пасеться безрога корова, і мурашник за лужком.

І все-таки наш будинок — незвичайний. До чого ж багато в нас всякого трапляється! Донна Бента