Читати книгу - "Печера"

Йому здавалося, що порожнеча, яка чигала на дні ущелини, простягла невидиму м’яку лапу і взяла його за ногу над кісточкою.

Піт заливав очі; серце билось так, що, здавалося, його чує Махі, ось вона підходить до краю карниза, от зараз…

Дівчинка озирнулася.

— Вперед! — майже закричав він, дивом утримуючись на напівобваленому, вже непрохідному карнизі. — Вперед, ну!..

З-під ніг Махі посипався пісок. Полетіли дрібні камінчики.

— Вперед!!

Це був один з тих каменів, про які він з самого початку знав, що вони ненадійні.

Мить…

Махі більше не стояла на карнизі. Вона висіла, вхопившись однією рукою за ледь помітний виступ, другою — за стебло якоїсь рослини, що вгніздилася в щілині, зараз ця суха мотузочка лусне, не витримавши ваги легкої, мов пушинка, дівчинки…

— Махі!!

Не варто кричати. Тут бувають лавини.

Йому здавалося, що вона рухається непростимо повільно. Наче в уповільненій зйомці.

Худа ящірка у рваному платті. Підтягла ногу… коліном знайшла опору… ще… стебло тримає… сиплеться пісок… піт заливає очі, ще трошки, зараз вона видряпається, ну…

Махі встала. Помаленьку, приставними крочками, рушила вперед; він дивився, як вона йде.

Через кілька секунд вона була вже на тому боці ущелини.

І відразу ж сіла на землю і вчепилася в неї руками.

Він хотів би молитися, тільки не знав кому.

Каміння під його ногами просідало. Подумки продовжуючи його рух, він побачив, як, розкинувши руки, ширяє в повітрі мов птах…

Він так мріяв навчитись літати.

— Танкі!..

Слово стрибало, відбиваючись од стін.

На його шляху тепер була яма. Вибоїна; він не знав, як пройти вибиту ділянку. Де там ставити ноту. Обливався потом — і не знав. Повернути назад?!

Він ступнув, приставив ногу, дозволяючи каменю, на якому він щойно стояв, спокійно полетіти в провалля. Ступнув знову, і вдало, намацав попереду дорогу, обрав камінь, готовий витримати його вагу цілих десять секунд, залишилася чверть шляху, але ця вибоїна, ось він, справжній кінець усьому, і до неї вже нічого не лишилося, нічогісінько…

— Танкі!..

В останню секунду він збагнув, що треба стрибати.

— Танкі!!

Запаморочення. Майже падіння, судомно стиснені пальці…

Величезний уламок, що виступав над краєм прірви, наче гострий ніс кам’яного корабля, витримав його вагу.

Махі кричала й плакала, вчепившись у суху коричневу траву, поки над краєм прірви не з’явилась одна рука, потім друга, потім перекошене зусиллям обличчя, а потім і весь мандрівець — цілий, але без самостріла.

Самостріл зірвався вниз.

Втім, у мандрівця все одно був тільки один набій.

…Ну як же, як її втішити?!

Догоряло багаття.

Мандрівець уклав Махі на свою розстелену куртку, ліг поруч, обійняв її, подумки намагаючись увібрати її тремтіння в себе. Всотати її розпач і страх, ніби губкою.

— …І там ніхто нікого не боїться. Там нікого не б’ють паском. Там немає ні кинджалів, ні самострілів. Ти підеш до школи, в тебе буде дуже гарна шкільна форма, зі значками, з пряжками…

Він затнувся. Він не знав, чим іще її зацікавити; те, що все життя здавалося йому простим і буденним, звідси, з гір, здається недосяжним щастям, особливим світом для праведних… А тепер так треба розповісти їй, а він не знаходить слів, меле якісь дурниці про шкільні пряжки…

— Я ж там чу…жачка буду, — пробурмотіла Махі тремтячи. Я ж там буду… наче звідтіляк…

— Та ти що, — сказав він, радіючи, що може нарешті повідомити щось важливе. — Там узагалі немає звідтіляків. Там усім байдуже, звідки ти родом, звідки прийшов… Там… ти побачиш. Читатимеш книжки, навчишся малювати, пірнати в басейні… Ким ти хочеш бути?

Вона не зрозуміла.

— Що хочеш робити? — терпляче перепитав він. — Учити, лікувати, пекти, будувати будинки… Що хочеш… Будь-яка… справа… Подружишся з хлопцями…

— А ТИ будеш… зі мною?..

— Авжеж, — він навіть здивувався. — Авжеж, а як ти думала?!

Здається, її тремтіння потроху стихало.

Здається, вона незабаром зможе заснути.)

* * *

Після денного лікування Паула не хотіла рухатись і майже не могла говорити — лежала у напівсні.

Потім крізь обриси марудного, але цілком упізнаваного марення — шорсткі дотики простирадл, віддалені голоси, холодна вода на губах — проступив, нарешті, вологий півморок Печери.

Не було сили піднятись.

Царна лежала на подушці з вогкого чорного моху, запалі боки посмикувалися, вовна звалялася, злиплася бурульками, і над головою нависали бурульки сталактитів, і віддалеки шелестіла вода, одначе царна знала, що сьогодні до водопою не добереться.

Звуки текли по коридорах, одбивались од стін, лилися в круглі напружені вуха; зграя коричневих схрулів пройшла занадто близько, проте царна лежала не ворушачись.

Чорний мох пахнув їжею. Чорний мох був вологий і сам по собі міг утамувати спрагу; царна насилу відщипувала від твердої підстилки й не відчувала смаку.

Коли барбак, чий нюх не міг пропустити запаху хворої царни, наблизився аж так, що вона розрізняла вже не тільки скрегіт пазурів по камінню, але й дихання, і шурхотіння цупкої шерсті, тоді гаснучий інстинкт самозбереження взяв гору, вона напружила тремтячі ноги й підштовхнула вгору неслухняне важке тіло.

Її ратиці не вибивали дробу — вдаряли рідко й глухо, неритмічно. Звуки барбака не віддалялися — тяглися за нею, хоч хижак і не докладав до цього зусиль, він просто ще не почав гонитви; царна хиталась, і гойдалися кам’яні стіни у світляних візерунках, і, як і раніше, байдуже струменіла в глибоких западинах недосяжна вода.

Інстинкт вів її, не дозволяючи сповільнити крок чи впасти. Звуки барбака долинали дедалі виразніше; хижак ішов тепер прямо по її гарячому сліду. Барбак, пожирач знесилених і старих.

Царна не знала, що таке розпач. Вона знала тільки, що таке страх; страх не раз рятував її, страх, здоровий інстинкт і везіння; вона безпомильно обирала шлях; якби вона була сильна, як колись, хіба гострив би барбак на неї жовті слиняві зуби?!

Вона спіткнулася. Потім ще. Коридор поширшав; тепер барбака не треба було слухати. Вона знала, що, обернувшись, побачить його в тьмяному світлі вогненних жуків, котрі кружляють під стелею.

Інстинкт ще й досі був сильніший за слабкість, і вона побігла. Барбак глухо рикнув, передчуваючи трапезу.

Появу третього обоє — і хижак, і жертва — відчули одночасно.

Царна нарешті спіткнулась і впала. Барбак став, ніби налетів на мокру стіну Печери; нерухома фігура з канчуком в опущеній руці була поза всякими уявленнями про світ. Вона була НЕПРАВИЛЬНА, вона була неприродна й тому особливо страшна.

Мить — і барбака не стало. Лишився звук, він віддалявся, тонув в інших