Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

На чистині стояло півдюжини крихітних бунгало з москітними сітками замість стін, стягнутими нагорі на кшталт балдахіна, і покрівлею з висушеного пальмового листя та очерету. В кожному бунгало тулилось одне ліжко й табурет. Більш вишуканих номерів мені не довелось стрічати за все життя.

Між бунгало ліниво проходжувались свійські індички, подзьобуючи траву. Неподалік видніли дві більші будівлі з глиняної цегли, вимазані вапном. Одна з них, як виявилось, правила за їдальню, а в іншій містились душові, туалет і спільний умивальник. Таким було наше останнє пристанище перед походом у джунглі, останній форпост цивілізації перед лицем незвіданого, який у буклеті безсоромно величали «готелем у джунглях».

Коли ми в’їхали на галявину, просто у її центрі, куди не сягала тінь від окружної стіни дерев, сиділо п’ятеро мандрівців, понуро схиливши голови. Нагадували вони котів, яких насильно викупали у ванній з шампунем, — такий самий мокрий, заліплений і максималістсько-ображений. Навкруг них валялись, недбало розкладені під сонцем, усі їхні речі, починаючи від капелюхів і закінчуючи шкарпетками та носовими хустинками. Речі були такими ж мокрими й потріпаними, як самі мандрівники.

Їх було п’ятеро — попередня групка сміливців, котрі погодилися спуститись в нетрі. Зараз наш автобус мав підібрати їх і одвезти назад у Паленке, в місцини, де слово «цивілізація» ще зберігає якесь значення, а на зміну їм полишити нас трьох.

Хтось з того похнюпленого гурту першим помітив наш мікроавтобус. Одразу за тим він видав з горлянки такий приголомшливий і дикий звук, що з їдальні в другому кінці галявини посипалась штукатурка, а кілька мавп з довколишніх бавовняних дерев[114] перелякано кинулись навтьоки. Потім вони всі разом зірвались на ноги і побігли, спотикаючись і лементуючи, до нашого автобуса. Нещасні приборкувачі нетрів неслися з простягнутими вперед руками, роззявленими ротами і розчепіреними пальцями, ледь не плачучи від щастя. Здавалося, вони ладні цілувати наш мінівен (повірте, я ніскільки не гіперболізую).

Я дивився на те все з подивом. Нарешті повернувся до Френка, штрикнув його ліктем під бік і мовив:

— Глянь, ну й дурні! Вони щойно побували у феєричному екотурі по джунглях, а біжать за автобусом, наче за ними женуться всі демони пекла.

— Еге, — тільки й сказав Френк.

За якихось п’ять хвилин ми помінялись місцями. Групка пожмаканих подорожніх набилась в автобусик, а ми втрьох — я, Френк та Крістіна — опинились на відкритій галявинці під палючим сонцем Чіапасу, поскидавши на купу наші наплічники.

Водій відсалютував нам, побажавши удачі, зношений мінівен захарчав двигуном, розвернувся і крізь отвір у зеленій стіні посунув назад. Допоки зелень не заковтнула мікроавтобус, я дивився йому услід і встиг розгледіти русявого хлопа, який прикипів обличчям до заднього вікна. По-моєму, це він першим забачив, як ми в’їжджали на галявину. Молодик оглядав наше тріо потухлими впалими очима з таким переляком і розпачем, наче лишав нас ночувати в середньовічному замку з привидами, при цьому ще й скрушно хитаючи головою з боку в бік.

— Диваки, їй-бо! — ще раз сказав я Френку.

— Ага… — сказав Френк.

Хащі спочатку глитнули автобус, затим розчавили шум його двигуна, немовби джунглі квапилися витравити зі своєї плоті вульгарні нагадування про цивілізацію, що так безцеремонно вдерлась до віковічного царства незайманої природи. Незвично було усвідомлювати, що тут немає Інтернету, телевізорів, свіжих газет і холодного пива, а єдиний привілей цивілізації — електричне освітлення — забезпечує маленький і смердючий дизель-генератор.

Я обернувся і ледь не зойкнув. На галявині акурат за нашими спинами стояв старий низенький індіанець. На ньому була зелена футболка з коротким рукавом, аж посіріла від бруду, коричневі полотняні штани і гумові чоботи. Ніхто не чув і не бачив, як він підійшов до нас. Старий майя скидався на лісового демона, який щойно вигулькнув з-під землі.

Індіанець помітив, що я витріщаюсь на нього, й ошкірився кривою усмішкою, оголивши криві жовті зуби. Я пересилив себе, щоб не скривитися. Його зморшкувате обличчя було б потворним, якби не виразисті та колючі очі кольору темного граніту. (Потворним як на європейські мірки, але серед мавп він був би, без сумніву, першим хлопцем на селі.) Майя щось сказав до мене своєю гортанною говіркою. Ага, так я й зрозумів. У відповідь я пальнув у нього кілька слів англійською, ну так, про всяк випадок, а раптом зрозуміє. Але мої слова відскочили від його плаского лоба і загубились у шумі цикад.

Після невдалої спроби навести вербальний контакт з прибульцями, індіанець взявся щось показувати на мигах. Довгий час безрезультатно, поки зрештою Френк не пробубнів:

— Я зрозумів. Він хоче показати нам, де ми спатимемо.

* * *

З Френком та Крістіною я познайомився по дорозі до цього відлюдькуватого пристанища в хащах (називати його готелем язик не повертається).

За годину до нашої зустрічі мене просто викинули при дорозі за кілька кілометрів від Паленке, і наказали чекати поки за мною не приїдуть.

Пам’ятаю, водій розчулено подякував мені за те, що я примудрився не заблювати автобус, руденьке дівча помахало на прощання хустиною, і компанія, з якою я приїхав до Паленке, успішно відбула в Сан-Крістобаль — назад у цивілізацію. Я прочекав майже годину в заростях біля траси і вже почав добряче хвилюватися, коли на дорозі нарешті заторохкотів автобус. Хоча, щоб назвати оте залізяччя автобусом, треба або бути сильно п’яним, або до цього моменту жодного разу в житті не бачити автобусів. Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові.

Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав:

— Kídruk? — смішно ставлячи наголос на перший склад.

— Кідрэк, Кідрэк, — поправив його я.

— No, no, Kídruk, — розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо.

Я здався:

— Добре, я — Кíдрук.

— Ну то залазь всередину!

Я забрався у ту бляшанку на колесах, де й здибався з Френком та Крістіною.

Френк був на рік старшим від мене, на голову вищим і значно кремезнішим у плечах. Крістіна, тиха і спокійна дівчина, порівняно з її дебелим бойфрендом виглядала зовсім крихітною, але це тільки додавало їй шарму та привабливості. Я так і не зміг зрозуміти, що таке тендітне створіння робить у цій глухомані. І хлопець, і його подружка мали вугільне волосся, смаглу шкіру й темні очі. Я спочатку навіть подумав, що ця парочка — мексиканці, або принаймні з іспаномовної країни. Але вони виявились жителями Нью-Йорка, через що, як і я, ні бельмеса не тямили іспанською.

Ми одразу