Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Тепер я здався собі одним із стародавніх велетнів, що нібито жили в неприступних розколинах скель та печерах. Нехай, казав я собі, хоч п'ятсот дикунів вештаються по острову, шукаючи мене, вони не знайдуть мого пристановища, а коли й знайдуть, то однаково не насміляться вдертись до мене.

Старий цап, знайдений мною коло входу до печери, другого ж дня здох. Щоб уникнути смороду від падла, я закопав його в яму там же, і це було легше, ніж витягати його надвір.

Ішов уже двадцять третій рік мого перебування на острові, і я так звик до місця та умов життя, що, якби не страх перед дикунами, що могли потурбувати мене, я охоче згодився б бути тут до останніх днів мого життя, поки не ліг би й не вмер, як той цап у печері. Я вигадав собі кілька розваг, що зробили моє життя багато веселішим, ніж раніше. Передусім, я навчив свого Поп-ку говорити, і він так любо белькотів, так ясно і виразно вимовляв слова, що слухати його було дуже приємно. У мене він прожив не менше ніж двадцять шість років. Як довго жив він після цього — не знаю, але я ще в Бразилії чув, ніби папуги живуть до ста років. Мож; мій вірний Попка ще й досі літає по всьому острову, гукаючи бідного Робінзона Крузо. Не зичу англійцеві потрапити на мій острів та почути його; бідолаха, який зазнав би такого нещастя, напевне прийняв би мого Попку за диявола. Мій пес був мені вірним і відданим другом майже шістнадцять років і здох від старості. Щодо моїх кішок, то, як уже сказано, вони так розплодились, що я мусив стріляти в них, бо вони загризли б мене і знищили б усі мої запаси. Коли дві кішки, яких я взяв з корабля, здохли, я прогнав решту пострілами і перестав годувати їх; тоді вони втекли до лісу й здичавіли. Я залишив у себе тільки двох чи трьох приручених улюбленців, а їхніх нащадків завжди топив. Ці улюбленці були частиною моєї сім'ї. При мені завжди було також двоє чи троє козенят, яких я привчив їсти з своїх рук. Я мав ще двох папуг; обидві вони вміли говорити і обидві вигукували «Робін Крузо», але зовсім не так добре, як мій перший Попка. Правда, я витратив на нього багато часу й праці. Я піймав і приручив кількох морських птиць, не знаючи їхніх назв, а щоб вони не могли полетіти від мене, повтинав їм крила. Молоді дерева, насаджені перед моєю фортецею, щоб сховати її на випадок появи дикунів, розрослися в густий гай, і мої птиці оселились у ньому та плодились, дуже потішаючи мене цим. Отже, повторюю, я почував себе спокійно й добре і був би цілком задоволений своєю долею, якби міг позбутись страху перед дикунами.

Проте доля вирішила інакше, і нехай усі, кому трапиться прочитати це оповідання, звернуть увагу, як часто в нашому житті лихо, якого ми найбільше боїмось і яке, ставшись, здається нам спочатку найжорстокішою пригодою, буває нарешті найпевнішим і єдиним шляхом щоб позбутись нещасть, які переслідують нас. Я міг би навести багато прикладів із свого власного життя на доказ правдивості цього, але особливо визначні з цього боку події трапились за останні роки мого перебування на острові.

Був грудень місяць, як я сказав, двадцять третього року мого життя тут. Це був час південного сонцестояння (я не можу назвати його зимою), а для мене — пора жнив, що змушувала мене часто бувати в полі. Отже, вийшовши якось удосвіта з дому, я страшенно здивувався, побачивши вогонь на березі, милі за дві від мого житла, і не з того боку острова, де, за моїми спостереженнями, звичайно висідали дикуни, а з того, де жив я сам.

Мене охопив справжній жах, і я сховався в своєму ліску, не зважуючись ступити ні кроку далі, щоб мене не захопили несподівано. Але й там я не почув себе спокійним і боявся, що, коли дикуни, почавши блукати по острову, натраплять на мої ниви або на дещо з моїх робіт, вони відразу ж догадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. В цій скруті я хутко вернувся до своєї фортеці, втяг за собою драбину і зробив усе, щоб надати всьому дикого й природного вигляду.

Тоді я приготувався до оборони. Зарядив усі свої гармати, як я звав їх, що були на зовнішній стіні, та всі пістолі і вирішив боронитись до останнього подиху. Я не забув доручити себе божественній опіці і щиро просив бога визволити мене від рук варварів.

В цьому становищі я пробув години з дві, не маючи ніяких звісток ззовні, бо в мене не було кого послати на розвідку. Просидівши ще якийсь час і багато передумавши, я не мав уже сил терпіти далі невідомість і виліз нагору описаним уже способом, тобто по драбині, приставленій до краю гори, що звисав надо мною. Вилізши на саму вершину і піднявши за собою драбину, я вийняв підзорну трубу, ліг долі і, наставивши трубу на берег, почав дивитись. Я відразу ж побачив там не менше ніж дев'ятьох голих дикунів, що сиділи круг вогнища, розкладеного, певне, не для того, щоб погрітись, бо було дуже жарко, а, мабуть, щоб зготувати свій варварський обід із людського м'яса, яке вони привезли з собою живим чи мертвим — не знаю.

У них було два човни, які вони витягли на берег.

Був час відпливу, і дикуни, очевидно, чекали припливу, щоб вернутись назад. Важко уявити собі, як збентежило мене це видовище, а особливо поява їх на моєму боці острова, так близько від мого житла. Заспокоїла мене трохи думка про те, що вони приїздять під час — припливу, якщо вони не причалили перед ним. Зміркувавши це, я вже спокійніше пішов назад збирати далі свій урожай.

Як я сподівався, так і вийшло: як тільки почався приплив, вони посідали в човни й. попливли геть. Я забув сказати, що за годину або півтори перед тим, як відчалити, вони танцювали на березі. У підзорну трубу я ясно бачив їх руки та стрибки. Бачив я й те, що всі вони були голі, але чи були це чоловіки, а чи жінки — не міг розібрати.

Побачивши, що вони відчалили, я відразу ж спустився з