Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

«Цікаво, коли той маг помирав? — раптом подумала Таумі. — Невже вночі, в ту годину, коли кричали звірі? Але ж кричали тут… Невже тутешня відьма існувала?»

Їй захотілося оглянутися.

— То їдемо? — спитала Зінаїда.

— Їдемо.

Таумі вирішила — треба взнати, жила чи не жила могутня біла відьма саме в цьому селі.

А село їй чимось нагадувало африканські й азійські поселення, в яких довелося побувати. Тільки, може, хати трохи більші. Хоча ні, он та хатка — маленька, схилена, вкрита соломою — зовсім як африканські, у Зімбабве чи Ботсвані. І діти замурзані, з широко розкритими очима й ротами, із засунутими пальцями в ті ротики, зовсім схожі на чорних африканських дітлахів. Хіба що колір шкіри інший.

Та справжній шок чекав на Таумі Ремпбелл у хатині, де жила найстаріша мешканка Кукурічок Пріська Гапониха. Даремно Зінаїда Антонівна умовляла Таумі лишитися в машині. Моделька вперлася — хочу сама почути.

Хатині Гапонихи було, напевне, ще більше літ, ніж її господарці. Набагато більше. Перекособочену хату підпирали два товстих стовпці. Знадвору колись, мабуть, її білили, нині вапно, чи те, що лишилося від нього, полущилося й осипалося. У відповідь на стукіт в двері почулося котяче нявчання. Втім, Георгій Семенович знав — ніхто й не відчинить. Двоє Прісьчиних синів повмирали од алкоголю, третій, якому теж за шістдесят, десь там на сході України, де колись завербувався шахтарювати, якщо живий, звісно. Донька вийшла заміж за офіцера, колись приїжджала, а ось уже літ двадцять — ні слуху, ні духу. Ще одна дочка жила в сусідньому районі й до матері вряди-годи навідувалася. Та, казали, після того, як Гапониха навідріз відмовилася переїжджати до неї, дочка сказала: якщо так, хай мати собі сама дає раду або хоч і вмирає, бо якби була, не дай Біг, не при своєму розумі, тоді инша річ, а так отая осляча чи псєча впертість лежачої людини — то витребеньки, котрі візьми та й викинь. Тьху, сказала та Варвара, ото хочете, щобись я за двадцять п’ять верстов бігала, то в мене ноги не казьонні, оно шестеро внуків тра глядіти, а в нас би й доглянуті були й нагодовані. Отож навідувалися єдина внучка, що жила в селі, її діти, племінник-алкоголік часом приходив, та сусідка, на десяток літ молодша, що все-таки ходила, хай із костуром. Правда, іноді приїздили й працівники соціальної служби.

— То ти, Тетяно? — почувся слабий старечий голос з-за печі.

Таумі Ремпбелл майже відразу пошкодувала, що пішла до цієї хати. У єдиній кімнаті, що правила бабі й за кухню, і спальню, й їдальню, висів важкий спертий запах застояного повітря впереміш із смородом сечі і начеб гною. Та гній таки був, бо у баби вже другий місяць гноїлася рана на нозі.

Зінаїда Антонівна і Георгій Семенович, а за ними й Таумі англійською, привіталися.

— Ци то мені видиться, що вас так багато, ци то смерть нарешті прийшла? — сказала баба.

Вона застогнала. Таумі дістала з сумочки хустинку, та вона мало допомогла, і Таумі мусила сказати до Зінаїди Антонівни:

— Я вас тимчасово покину.

Коли вона вибігла з хати, баба Пріська проскрипіла:

— То мені таки ввижається. Господи, й до такого домучилася. То ж ни чорна людина?

— Чорна, чорна, — заспокоїла Зінаїда Антонівна. — Гостя така до вас здалека. З самої Америки.

— То ж, певно, Любчина внука, — тихо, скигливим голосом проговорила баба. — Читала ж колись Титяна письмо од Любки, що неїна дочка за нєгра[13] пуйшла замуж. Певно, й привела таку чорну. То ви-те їй дорогу до меї хати показали? Вона ж, певно, злякалася такеї стареї та больнеї баби.

Зінаїда Антонівна спочатку хотіла сказати — так, то ваша правнучка, але передумала. Гріх все ж обдурювати таку стареньку. Подумала, що годилося б привезти якогось гостинця. Нехай, завтра обов’язково щось принесе. Взялася питати про здоров’я, казати, що бабусю Пріську не забудуть, тим більше, що ж вдова солдатська.

— А точно, мій Марко салдатом був, — сказала баба. — Ще на польській вуйні, дай Біг памнєть, в якім році…

— Певне, у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, — сказав Георгій Семенович.

— Мо’, й так, хіба я знаю, — сказала баба Пріська. — Потому єго забрали, як другі совєти прийшле, ну теї, що стрілєють, казав, підвозити…

— Снаряди, — сказав директор.

— Мо’, й такечки, — сказала баба. — Али ж вернувся. На цільних п’єть літ за мене був молодьшим, свекруха мої покійні вельми не хтіли, щоб мене брав, бо ж йому тего, ще й двайцяти ни було, а мині… Та й не згадаю, їдне слово, стара дівка, тоді казали, а бач, єго двайціть літ з гаком нима, а я досі на цему світі капараю.

«Баба, здається, дарма що не ходить, а має ще пам’ять», — зраділа Зінаїда Антонівна.

Їй теж хотілося якомога швидше покинути цю засмерджену, просочену запахом смерті хату. Та витав у цій убогій оселі й інший дух — може, він ішов од рушників, старих, закіптюжених, що мовби соромливо тулилися до давненько вже не білених стін, од ікон-образів хтозна-колишніх.

«І як їх тільки минули мародери, котрі пару раз до Кукурічок навідувалися?» — подумала Зінаїда Антонівна, кинувши погляд на стіни.

А в бабиному узголів’ї, на бильці старого облущеного залізного ліжка стримів (чи не спасівський?) пучечок колосся й маківка, обрамлені букетиком засохлих польових квіток. Пучечок-букетик, ця одвічна українська ікебана, хилився до бабиної голови, й Зінаїда Антонівна подумала, що баба Пріська, певне ж, не раз у своїй щоденній самотині торкалася до цих ворсинок і сухих пелюсток, гладила їх своїми старечими пальцями-цурпалками, і їй ставало легше, не так самотньо і боляче. А може, вона згадувала жнива, поле, пісні, чоловіка й дітей серед поля, себе край шляху, коли проводжала чоловіка на війну, колоски, які крадькома виносила з того ж поля, тільки вже посіяного, сплетене із житніх, щойно вижатих стебел перевесло.

— То таки моя правнучка була? — спитала баба Пріська.

— Ні, то інша жінка, — сказала Зінаїда Антонівна.

— А я думала, правнучка. — Баба ледь плямкала потрісканими губами. — То ви-те провідати мене прийшли? Дивина. І така чорна. Ци то мені привиділося?

Ні, Прісько, пані Прісько, сказала Зінаїда Антонівна, яка я вам пані — баба, як же її по-батькові — міркувала вчителька, подих її запирав тяжезний запах, і тут в хаті щось сталося. Вона мовби посвітлішала, хоч мала б потемніти. То до хати знов ступила Таумі Ремпбелл.

— Таки на Любку ни схожа, — сказала баба Пріська.

Зінаїда Антонівна до Таумі —