Читати книгу - "Фелікс Австрія"

«Що воно таке, їмосте, — повне життя?» — запитала я, видраюючи щіткою підлогу.

Іванка відступила кілька кроків назад, бо коричнева вода з піною вже майже сягала її ніг.

Замість відповіді вона закотила очі до стелі (я простежила за її поглядом — там погойдувались чорні зарослі павутини, порослі френзлями бруду, які я не помітила досі, і лють закипіла у мене всередині, підбурюючи чи то вихлюпнути воду з мідниці на їмость, чи штовхнути її, щоб вона таки впала до брудної калабані) — і, склавши руки на грудях, заспівала високим голосом:

Тебе, моя любко єдина,

На крилах пісень понесу

Над Ґанґ, — там розкішна країна,

Там знаю долину-красу.

Там сядемо, любко, з тобою

Де пальми красуються ставні.

Нап’ємось кохання й спокою,

Присняться нам сни чарівні[76].

Я, щоб приховати небезпечне роздратування, заходилась ще енергійніше драїти дерев’яні дошки, а їмость тим часом замріяно говорила про знану на світі оперну співачку Соломію Крушельницьку, всю в перлах, пудрі, шовках і діадемах; про «Силу долі» Джузеппе Верді та «Семіраміду» Джоакіно Россіні; про ванни з шампана, молока й трояндових пелюсток, презенти від таємних шанувальників, напахчені рукавички, пасма волосся, кинджали, інкрустовані рідкісним коштовним камінням, про коштовності, шурхотіння нот, каніфоль, ґоґоль-моґоль щоранку, дотик смичка до струн скрипки, дотик ступні, обтягнутої шовковою панчішкою, до устілки у взутті. Про оркестру в чорних костюмах на пароплаві, про широкий язик піни, який залишається позаду на гладі ґранатових вод, про спеціальні вагони у потягах, схожі на найдорожчі салони, — де найчемніша прислуга і завжди свіжі іриси, «яйця в мішечку», портрет Сіссі на коні і з батіжком, і навіть ванна з гарячою водою, і маленькі щіточки, якими можна відшкрябувати мозолі на п’ятах. Про «Вулицю» Філарета Колесси у виконанні «Бояна», про довжелезні шпалери із січовиків та гімназистів на пероні, запах бузку й кави, дьогтю і меду, про дотик до клавіш інструмента фірми «Gustav Roster», на якому грає Микола Лисенко.

Поки я зносила все начиння, лампи, канделябри на терасу, гріла в іншому баняку воду і готувала новий мильний розчин, їмость переслідувала мене крок у крок, не припиняючи сомнамбулічної мови. На терасі вона всілась навпроти мене за столом і під розмірене вичищання поташем посуду (наче мозолів із п’ят), знову вирячившись незмигним поглядом у гущу червоного листя, говорила про міську школу Музичного товариства ім. Монюшка, організовану за прикладом закордонних консерваторій, про вечір у казино, де танцювало двадцять дві пари під аранжування пана радника Ебенберґера, про двох віденців — Фріца Енґлендера та Яна Гофманна, членів віденського атлетичного клубу, техніків за професією, які минулого четверга прибули до Станиславова, відбуваючи свою подорож через усю Австро-Угорщину. Подорож їхня завдовжки в чотири тисячі кілометрів повинна тривати рівно три місяці. З Відня туристи вийшли 12 серпня і через Чехію, Моравію та Галичину прямують на Буковину, до Семигроду, Боснії, Далмації, Каринтії, Тиролю, Зальцбурґа та Верхньої Австрії, щоб близько 20 листопада знову повернутись до Відня.

«Так хочеться кинути все і піти за ними, — зітхнула їмость. — Тобі ніколи такого не хотілося, Стефо?»

Коли я мила вікна і люстра, повертаючи їм звичну прозорість, їмость здійснювала словесні подорожі разом з аматорським мандрівним театром, який ставив «Анничку, або На милованнє нема силування» та «Жовніра-чарівника, або Що не поможе наука, то поможе батіг», а також «Весілє, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого»[77].

Надходив вечір. Прання було б добре зварити у ще одній воді, але часу я не мала: ще мусила до приходу отця Йосифа зготувати щось на вечерю. Їмость з’їла всі налисники з мозком і голубці з пшоном, які я принесла з дому.

Ми вийшли у сад і я швидко натягнула на деревах линви. Викручуючи простирадла, всю себе залила водою. Було вже зимно, з рота йшла пара. По землі знати, що скоро настане зима.

«Стефо, — визирнула їмость з-за білих кальсонів, — чому ти не поїхала разом із Торном? Чому просто не взяла з собою хлопця і не поїхала світ за очі?»

Я бачила в її очах стільки туги.

Здійнявся холодний вітер, і я захвилювалась, що Іванка може перестудитись. Вона і справді почала якось тяжко дихати, порохкувати і хрипіти. Обличчя посіріло, а очі налились страшною порожнечею.

Я взяла її за руку і відвела до тераси.

«Дивіться-но, їмосте: ці простирадла — як вітрила кораблів у морі».

Мені було лячно. Що, як вона мені помре зараз.

Я вибігла надвір. На подвір’ї з криницею стояла баба у вовняній сірій хустці і дивилась просто на мене.

«Пані! Їмості зле!» — закричала я не своїм голосом.

Баба не рушала з місця.

«Жінко! — махала я до неї руками. — Їмость помирає!»

Вона сплюнула набік і, тяжко перевалюючись, рушила до мене. Я вхопила її за руку і потягла на терасу. Їмость голосно харчала. Тіло безвольно сповзло додолу.

Баба підійшла до Іванки, легко взяла її на руки, як дитину, сама сіла на стілець і почала погойдувати бідолашну, тулячи її голову собі до грудей.

«Шшшш-шшшш, — шипіла вона. — Ціхо, ціхо».

За якийсь час їмость почала нормально дихати і заснула в обіймах сусідки.

[6.XІ]

Розділ 19

Тепер я працюю на дві хати: в обох підтримую лад і чистоту, в обох варю їсти. Думала, не зможу, але й сили раптом стало ніби вдвічі більше.

«Стефцю, де ти пропадаєш цілими днями? Знайшла собі кавалера? Дивись-но, не смій мене покидати, я ж без тебе не виживу», — жартівливо сварить на мене Аделя, коли я заплітаю їй коси.

В Аделі точені ніжки. Ми удвох милуємось ними у високому люстрі і сміємося.

«Але ж і ти, Аделю, останнім часом вдома не сидиш», — кажу я.

Вона вдає, що не чує. Мугикає собі щось під ніс, намотуючи перли на шию.

Нехай виходить. Їй це на користь. Я роздивляюсь Аделю якось по-новому і помічаю, що вона ніби трохи погладшала і її завжди восково-бліда шкіра на обличчі набрала здорового відтінку.

Вона обіймає мене на прощання і вибігає назовні, притискаючи до грудей якийсь пакуночок, урочисто зав'язаний коронковою стрічкою.

Петро із Феліксом ще затемна пішли в майстерню Бембновича. Я кілька хвилин вагаюсь, чи не занести їм чогось на обід, але розумію, що в такому разі не встигну зварити борщ для їмості та отця Йосифа.

Мчу на