Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

тобі говорити – ще подумати треба. Мало хто дожив. Іван Коцаруба, то він воював у складі Степового фронту, не було його тут, Орися Козорізиха ще жива, але трохи непритомна. Вона і дівкою була кукукнута, а зараз ми всі вирівнялися, всі трохи того, вже краще її розуміємо. І ще Валя Кукурудза, але вона працює цілодобово, господарство велике, але я про тебе кілька слів скажу завтра в церкві. Але чого стовбичите? До столу!»

Я вперше їла вареники, що про них читала в листі діда… І надзвичайно смачні пиріжки з цибулею. Марат сказав, що оце вперше також куштував вареники з калиновим желе, тітка Оля гордовито зізналася, що на тому тижні експериментувала і всім сподобалося. «То ти прибула, щоб дізнатися про діда, який вмер там, але наче тут загинув. А навіщо?» – «Хочу розібратися в цій історії». Тітка Оля знову заохала, але не так, як тоді, коли зустрічала Марата. Не знала, що охання має різну інтонацію. «В нас про таке кажуть – дурна голова ногам спокою не дає». Марат перекладав. Він попередив мене, щоб я ні на що різко не реагувала, в перебуванні на селі є своя специфіка, котру, як таємницю далеких планет, – не кожному дано пізнати. «Моя мати цілковито з вами погоджується. А я вважаю, що мозок тільки тоді працює, коли ти його розминаєш, інакше запливе жиром і ти сам запливеш». – «І тіло краще працює тоді, коли ти його розминаєш», – зауважив Марат. «І пиріжки виходять гарні з того тіста, котре щонайменше дві години розминаєш», – додала тітка Оля. Пиріжки в неї були славні.

Після смачної вечері тітка Оля примостилася біля трюмо, завішаного гарними рушниками з виплетеними краєчками, фарбувала вії та рум’янилася. «Ти куди це зібралася?» – «До Семеновича, його жінка в місто подалася, то треба їстоньки занести». – «Так уже й треба?» – «А хто ще догляне краще за мене?» Тітка Оля підморгнула. «А ви що, залицяєтеся до одруженого?» – поцікавилася я. «Та яке там. Поки ні, але треба бути готовою. Бачиш, дружина в нього оглашенна. Кіт у неї захворів, наш ветеринар на свинях та коровах більше знається, хоча її кіт та ще свиня! То вона в місто подалася, Аргуса свого рятувати. А чоловіка тут напризволяще залишила». – «Ну то він чоловік, дасть собі раду, дорослий, здоровий». – «Доню, ти заміжня?» – «Ні». – «Була б заміжня – не верзла б тоді дурниць. Це кіт дасть собі раду, оце кілька сторіч вони собі раду дають і плодяться. А ці? Ти подивися на них, хворе через одне, п’янюче через одне, заслабле через одне, а скільки тих через одне збігаються? О, Матір Божа. Хай тобі щось путнє трапиться на шляху. Марат, доню, також при дружині, хіба ж не казав?» – «Тітко Олю! Та ми випадково познайомилися і нічого такого тут немає». – «Оце коли випадково, то це, як ти кажеш, нічого такого тут немає – швидко намальовується». Марат засміявся. Я його підтримала, бо сперечатися з тіткою Олею – собі дорожче. «Тітка Оля – феміністка?» – пошепки запитала я в Марата.

«Ні, твереза українська жінка», – підморгнув мені Марат. «Ви б вкладалися спати, бо до церкви рано!» З цією вказівкою тітка Оля пішла з хати, навіть ходу змінила!

«Щоб ти знала, в Семеновича є не тільки хворобливий кіт та вразлива дружина, а ще й власна філософія». – «Складна?» – «Не дуже. В усьому потворному та огидному він звинувачує Чорнобиль, а за все прекрасне дякує природі. Тепер ти познайомилася з українськими язичницькими богами добра і зла». – «Тоді я спокійно вкладаюся спати! Добраніч».

Ще тільки почало світати, як тітка Оля мене розбудила. Вони схилилася наді мною. Її голова була обмотана чимось білим. Поряд стояв Марат з пергаментно-блідим, наче фаюмським, обличчям. «Щось сталося?» – запитала я. «Зараз я тобі все перекладу», – озвався Марат. Мені здалося, що він застогнав. «Уже час до церкви?» – «Мовчи! Вставай, вмий обличчя, пішли надвір». – «Та якось ще темно». – «Мовчи!» Вміли вони керувати, не дивно, що виграли війну. Я підвелася, вмилася, вийшла на подвір’я, тітка Оля намотала мені на голову якийсь рушник. «Що це?» – «Рушник! Мовчи, слухай. Як почуєш церковні дзвони, очі зведи до неба та проси: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку». – «Що?» – «Марате! Переклади цій зневірі та нерозумаці». Марат мені переклав дослівно. «Для чого це?» – «Щоб вдало вийти заміж». – «Навіщо це мені?» – «От дурне дівчисько. І дитинку попроси – здорову та щасливу». Не послухатися я не могла, наче автомат промовила все це до неба, вдихаючи насичене осінніми спеціями повітря.

У церкві все було урочисто, багато хто був з квітами: жовті, червоні, помаранчеві квітки, калина, горобина, осіннє листя, суха травиця, сухі маківки, очерет. Люди віталися, роздивлялися одне одного, наче вперше бачили. Я запитала Марата, що це за феномен? Ну, ясно, коли дивляться на мене, іноземка, німкеня у вишиванці (мені дійсно дуже личило, тітка Оля ще й подарувала коралі), хіба вони своїх щодня не бачать? «Такими ошатними – ні. Знаєш, оце в мене враження таке, що наші люди вибори сприймають як релігійне свято. Особливо ті, що мають сільську культуру, до церкви привчені. Вибори в нас такі самі регулярні, як церковні свята. Призначаються на вихідні дні. Прокинувся раненько, умився, ошатно вдягнувся, чистий, як на сповідь, прийшов, задіяв себе в ритуалі, вийшов, задер обличчя догори – до неба чи до хреста, перехрестився, попросив собі легкої долі та й щоб наш переміг, а далі – пити».

«Далі пити?» – «Можеш навіть не сумніватися. Навіть напиватися». В мене запрацювала мобілка, прийшла смс, я думала, що мене приб’ють, кілька людей недоброзичливо зиркнули, але загалом не звернули уваги. Я бачила, що мобільні телефони є в усіх, у батюшки навіть дві трубки, одна, мабуть, для прямого зв’язку із Богом, але до церкви, напевне, їх ніхто не брав.

«До чужих у нас ставляться краще, користайся цим, але не зловживай», – підморгнув Марат. Смс була від дітей з музичної школи Лятошинського, вони повідомляли, що за годину там буде телебачення, і чи зможу я прийти, бо в готелі сказали, що мене немає.

Я розгублено подивилася на Марата. Він забрав телефон собі, вимкнув його і сказав, що зараз помовчимо, повторювати все будемо за батюшкою, щоб не зганьбитися. А далі він щось вигадає. «А мені що робити, я нічого не розумію?» – «Помолися за свого діда. Вона – матір, доносить до Нього про