Читати книгу - "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

— Чого ти прийшов?

— Я прийшов відвідати сестру і вас.

— Добре ти зробив, що до нас прийшов. На тобі мого коня, на косу і піди накоси трави на тім місці, де буде пасти кінь. Він тебе поведе, він знає де. А я буду готуватися на гостину. Як приїдеш, будем гоститися.

Сів найменший брат на коня, приїхав на той міст, подивився, який той міст красний, і подумав: «От красний міст. Хіба якісь злодії відорвали дві дошки з нього». Подивився він під міст і увидів той котел, що в ньому варилися людські голови, і поїхав далі.

Їхав він полем і заїхав у одне село. А в тім селі в кожній хижі плачуть люди. Він подумав собі: «Може, хтось умер або якесь інше горе людей спіткало. Але ж то би було не в кожній хижі, а лиш в одній або в двох. А плаче ціле село». Він позвідався одної жінки:

— Що сталося у вас, що у кожній хижі плач і зойк?

А жінка йому повіла:

— У нас люде дуже погано жиють, нема що їсти, нема в що одягнутися. І того люди йойкають і плачуть. Хліб не родиться.

І поїхав він на коні далі. Переїхав поле, ліс. Закінчився ліс, і заїхав він у ще одне село. А в тім селі в кожній хижі спів і музика. Він собі подумав: «Що таке, що в кожній хаті співають і музика грає? Подумав би, що, може, весілля. Та ж не в кожній хижі весілля може бути. Подумав би, що хрестини якісь. Так і хрестини в кожній хижі враз не можуть бути».

При кінці села знову звідується в одної жінки:

— Що у вас тут за співи? В кожній хаті музика грає і люди співають.

— Людям добре жити, — жінка йому сказала, — і люди гуляють, веселяться.

Переїхав він то село, заїхав у невеличкий лісок, а в тім ліску полянка і на ті полянці дуже пахуча трава. Дуже йому запах тої трави сподобався. А кінь тоту траву став пасти. Він зліз з коня і зачав тої трави косити. Накосив трави, ув’язав її, узяв тоту в’язанку на коня, сів і поїхав.

Коли він вертався, то вже в ті села не попадав, ні в тото бідне, ні в тото багате. І не попадав уже на той міст, а їхав, куди його кінь провадив, і попав просто до сестри. Зліз він з коня, прив’язав коня в стайні, дав коневі привезену траву, і кінь почав тоту траву їсти. А він зайшов до хижі. На столі стоїть їдення, випивка. Чоловік його сестри сидить за столом і звідається його:

— Ти накосив коневі трави?

А він сказав:

— Накосив.

— Ти йому дав їсти?

Він сказав:

— Дав.

— Піду подивлюся, чи ти мене не задурив, та як твої браття.

Пішов подивився — кінь їсть. Господар вернувся до хати і звідається наймолодшого брата:

— Тепер ти мені розкажи, що ти видів?

А він каже:

— Я багато дечого видів. Насамперед я, — каже, — видів гарний срібляний міст. Але з того мосту якісь злодії відірвали дві срібляні дошки.

А чоловік його сестри сказав:

— То твої браття зробили. А ще що ти видів?

— Ще видів, як під тим мостом у котлі варилися людські голови.

— То пекло. Там і твоїх братів голови будуть варитися, бо вони несправедливі люди.

— А потім, — каже, — заїхав я в єдно село. То там в хижах люди йойкали і плакали.

— То такі несправедливі люди, як твої браття, і їм Бог не дає ніякого добра.

— А потім, — каже, — заїхав я в ще єдно село. То там у хижах люди гостилися, співали, музика грала.

— А то — такі люди, як ти, совісні й справедливі. І їм Бог дав усякого добра, і вони собі так жиють, як у царстві. І ти так будеш жити, бо ти є справедливий. А тепер ми будем гоститися, співати, і музика в нас буде грати.

Казки й легенди про святих

Легенда про святого Христофора

Колись був такий час, коли зовсім не було смерти, а натомість жили одноокі песиголовці. Бувало, спіймають песиголовці людину, закинуть її до ями, та й відгодовують там цукерками та волоськими горіхами, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тоді лізуть до ями, мацають її за боки — чи багато сала. Якщо можна промацати до кістки, то, значить, ще вона не вгодувалася як слід. А якщо промацати до кістки не можна, в такому разі роблять їй надріз на пальці: з’явиться кров — ще відгодовують, а не з’явиться — значить, вона вже цілком готова, і тоді її ріжуть. Звісно, песиголовці візьмуть та й зжеруть людину.

Стали тоді люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся і послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовців — зовсім позводила зі світу. Старі люди кажуть, що й досі ще є та земля, де жили песиголовці, та тільки песиголовців лишилося вже мало: попереводилися.

Зображення велетня з собачою або вовчою головою наші предки бачили в церквах на іконах, присвячених мученикові Христофорові, який власне й походив з країни песиголовців.

Святий цей розмовляти почав по-людськи лише тоді, коли янгол торкнувся його вуст.

Легенда про святого Христофора розповідає, що в давні часи жив на світі славний велет Оферуш.

Він був такого зросту, що коли померла його мати, і Оферуш, бажаючи насипати над нею могильний курган, набрав у свій чобіт землі і витрусив її потім на небіжчицю, то замість могили вивищилася гора аж попід хмари, а там, де взяв він землю, утворилося провалля на стільки ж миль завглибшки, на скільки нова гора вивищувалася над земною поверхнею. Оферуш сів над проваллям і гірко-гірко заплакав: сльози його струменіли в безодню і утворили море: ото саме через те морська вода гірка й солона, як сльози.

Замислив Оферуш віднайти собі володаря, могутніш якого не було б нікого на світі. Передусім пішов він на службу до одного могутнього короля; та король цей боявся нечистого, і Оферуш перейшов на службу до чорта. Виявилось, що чорт не без страху — що він боїться хресного знамення. Тоді велетень покинув його і пішов шукати Христа.

Зустрівшись з убогим пустельником, Оферуш звернувся до нього з питанням:

— Де є Христос?

— Скрізь, — відповів пустельник.

— Як же мені служити Йому?

— Молися й працюй.

Оферуш не вмів молитися, та зате готовий був до