Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як це я могла заснути! Мені хочеться ніколи, ніколи не прокидатися! Ні, ні! Я більше не буду, Томе! Не дивися на мене так! Я більше так не казатиму!
— Я радий, що тобі вдалося заснути, Беккі; тепер ти відпочила, і ми з тобою знайдемо шлях до виходу.
— Спробуємо, Томе. Тільки я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро там будемо.
— Може, будемо, а може, ні. Вище носа, Беккі, й ходімо шукати вихід!
Діти підвелися і попрямували далі, взявшись за руки, але вже не плекаючи надій. Вони намагалися вгадати, скільки часу провели в печері, — їм здавалося, що кілька днів, а то й тижнів. Однак цього не могло бути, бо свічки ще не згоріли.
Минуло багато часу — скільки саме, вони не знали. Том сказав, що треба йти тихо-тихо і прислухуватися, чи не капає вода, — їм треба було знайти джерело. Незабаром діти знайшли струмочок, і Том сказав, що час зробити новий привал. Вони обоє страшенно втомилися, але Беккі сказала, що могла б пройти ще трохи. Її здивувало, що Том на це не погодився, — вона не розуміла чому. Діти сіли. Шматочком глини Том приліпив свічку до стіни. Вони знову задумалися кожен про своє і довго мовчали. Беккі першою порушила мовчанку:
— Томе, мені дуже хочеться їсти! Том дістав щось із кишені.
— Дивись, що в мене є! Беккі через силу посміхнулася.
— Це наш весільний пиріг, Томе.
— Так, шкода тільки, що він не завбільшки з колесо, тому що в нас більше нічого немає.
— Я сховала його на пікніку, щоб потім покласти під подушку, як роблять дорослі з весільним пирогом, але для нас це буде…
Вона не договорила. Хлопець розділив шматок навпіл, і Беккі з задоволенням з’їла свою частину, а Том лише відщипнув від своєї. Холодної води було скільки завгодно — знайшлося чим запити їжу.
За якийсь час Беккі запропонувала рухатися далі. Том помовчав хвилину, а тоді сказав:
— Беккі, ти можеш спокійно вислухати те, що я тобі скажу?
Беккі зблідла, але сказала, що може.
— Ось що, Беккі, нам треба залишатися тут, де є питна вода. Цей недогарок у нас останній.
Беккі заплакала. Том втішав її, як тільки міг, але це погано допомагало. Зрештою Беккі промовила:
— Томе!
— Що, Беккі?
— Вони побачать, що нас нема, і почнуть шукати?
— А то ні! Звісно, шукатимуть.
— Може, вони нас уже шукають, Томе?
— Може, й шукають. Мабуть, так і є.
— А коли ж вони помітили, що нас немає? Як ти думаєш, Томе?
— Думаю, тоді, коли повернулись на пароплав.
— Томе, тоді вже було темно. Думаєш, вони побачили, що нас нема?
— Ну, не знаю. Значить, твоя мама підняла тривогу, коли всі повернулись додому.
По зляканому обличчю Беккі хлопець зрозумів, що промахнувся. Беккі не чекали додому того вечора. Діти притихли й задумались. Раптом дівчинка знову заплакала, і Том зрозумів, що їй прийшла в голову та ж думка, що і йому: мине цілий недільний ранок, перш ніж місіс Тетчер дізнається, що Беккі не ночувала в місіс Гарпер.
Діти не зводили очей із крихітного недогарка, спостерігаючи, як він повільно та безжально тане. Нарешті лишилось лише півдюйма ґноту, слабенький вогник то спалахував, то згасав, пускаючи тоненький струмінь диму, потім затримався на мить на верхівці, й запанувала непроглядна темрява.
Скільки часу минуло, перш ніж Беккі помітила, що плаче в обіймах Тома, жоден із них не міг сказати напевно. Обоє знали тільки, що дуже довго були в сонному заціпенінні, а потім знову повернулись до розуміння нещастя, яке на них звалилось. Том сказав, що зараз, певно, вже неділя, а може, і понеділок. Він намагався втягнути Беккі в розмову, але вона була надто причавлена горем і ні на що не сподівалась. Том сказав, їхню відсутність вже давно помітили і почали пошуки. Він буде кричати щосили — може, хтось прийде на крик. Однак у темряві віддалена луна звучала надто страшно, тому Том крикнув один раз і замовк.
Минали години, і невдовзі в’язні підземелля знову почили відчувати голод. У Тома ще лишився шматочок від його частини пирога; вони його розділили та з’їли. Але від цього стали наче ще голодніші — цей крихітний шматочок лише роздражнив апетит.
Раптом Том сказав:
— Тс-с! Ти чула?
Обоє прислухалися, зачаївши подих. Вони вловили якийсь звук, схожий на слабкий, далекий крик. Том одразу ж відгукнувся і, схопивши Беккі за руку, навпомацки попрямував до коридору туди, звідки чувся крик. Потім він знову прислухався; знову долинув крик, і цього разу ніби трохи ближче.
— Це вони! — сказав Том. — Йдуть сюди! Швидше, Беккі, не бійся, тепер усе буде добре!
Діти ледь не збожеволіли від радості. Однак поспішати було небезпечно, бо на кожному кроці траплялися провали. Незабаром вони дійшли до такого провалу, що їм довелося зупинитися. Він міг бути і три фути завглибшки, і всі сто, — все одно обійти його було нереально. Том ліг на живіт і перегнувся вниз, наскільки міг. До дна він не дістав. Треба було залишатися тут і чекати, доки за ними прийдуть. Діти прислухались. Крики віддалялись, ставали дедалі тихшими, а за хвилину й зовсім стихли. Як шкода, як прикро! Том кричав, доки не охрип, але ніхто не озвався. Він всіляко підбадьорював Беккі, але минула ціла вічність тривожного очікування, а жодних звуків більше не було чути.
Діти навпомацки повернулися до струмка. Час тягнувся безкінечно; вони знову заснули і прокинулися голодні, вбиті горем. Том подумав, що тепер, певно, вже вівторок.
Раптом він придумав! Поблизу було кілька бічних коридорів. Чи не краще піти на розвідку, ніж страждати весь час від неробства та туги? Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Тома Сойєра», після закриття браузера.