Читати книгу - "Життя у позику"

— Я не пам’ятаю вже. Може, так і було. То все було так давно.

— Ти справді хочеш їхати ще сьогодні? Ти виглядаєш на зголоднілу. Ходімо до кав’ярні навпроти. За той час спробую купити квиток.

Вони зайшли до кав’ярні. Боріс замовив їй яйця, шинку і каву.

— Я повернуся на вокзал, — сказав. — Будь тут. Не утікай.

— Я вже не втікаю. Чому кожен так думає?

Боріс усміхнувся.

— Коли так думає, то не найгірше. Це означає, що хоче, аби та друга особа залишилася.

Поглянула на нього. Її губи тремтіли.

— Я не хочу плакати, — сказала.

Він зупинився біля столика.

— Ти тільки виснажена. З’їж щось. Я певний, що то твоя перша їжа сьогодні.

Підняла голову.

— Так погано я виглядаю?

— Ні, душко. А хоч би ти виглядала на втомлену, кілька годин сну дозволить тобі надолужити все. Ти забула про це?

— Так. Я забула стільки речей. Але деяких ні.

Почала їсти, але зупинилась і вийняла люстерко. Придивилася дуже уважно: обличчя, очі, тіні під очима. Що сказав лікар в Ніцці? Перш ніж надійде літо, а може й раніше, якщо й далі вона буде вести таке життя. Літо — тут уже було літо, але в гори воно приходило пізніше. Ще раз придивилася до свого обличчя, відтак вийняла пудреницю і помаду до вуст.

Повернувся Волков.

— Я дістав квиток. У Цюріху обдумаємо, що ти робитимеш потім.

— Я хочу повернутися, — сказала Ліліан.

— Повернутися? Куди? — запитав обережно Волков. Помовчала.

— Я була на шляху до повернення, — сказала нарешті. — Хочеш вір, хочеш ні.

— Чому б я тобі мав не вірити?

— А чому мав би?

— КОЛИСЬ Я зробив те саме, що й ти. Багато років тому. Я також повернувся.

Ліліан розім’яла на тарілці крихту хліба.

— І не вдасться це розтлумачити комусь іншому, правда?

— Ні. Треба до того дійти самому. Інакше людина й далі б вірила, що оминуло її те; найважливіше. Ти знаєш уже, куди вирушиш з Цюріха?

— До якогось санаторію. У «Белла Віста», напевно, мене знову не приймуть.

— Очевидно, що тебе приймуть. Але ти переконана, що хочеш повернутися? Тепер ти виснажена і потребуєш відпочинку. Ти можеш ще змінити намір.

— Я хочу повернутися.

— Через Клерфе?

— Клерфе не має з цим нічого спільного. Я хотіла повернутися й раніше. З багатьох причин. Тепер уже їх не пам’ятаю. Були такі правильні, що я забула.

— Якщо ти хочеш лишитися внизу, то не мусиш бути сама. Я також можу лишитися.

Ліліан похитала головою.

— Ні, Борісе. Досить. Я хочу повернутися. Але може ти хочеш лишитися? Ти так довго не був поза санаторієм.

Волков усміхнувся.

— Мене тут уже нічим не здивуєш.

Вона похитала головою.

— Я чула. Тепер і мене не здивуєш.

У Цюріху Волков зателефонував до санаторію.

— Вона ще живе? — пробурчав Далай-лама. — Ну добре, якщо то від мене залежить, може приїхати.

Ліліан залишалася в Цюріху у готелі «Долдер» ще тиждень. Багато лежала в ліжку. Почувалася вимученою. Щовечір з’являлася висока температура. Волков попросив лікаря, якого найняв для опіки над хворою, поради, що чинити далі.

— Вона віддавна має бути в лікарні, — сказав професор. — Краще залиште її тут.

— Але вона не хоче лишитися. Хоче повернутися наверх.

Лікар знизав плечима.

— Як вважаєте. Але я прошу взяти санітарку.

Волков пообіцяв, але знав, що не візьме її. Він не ставився до життя аж з такою пошаною, щоб не знати, що надмірна дбайливість може вбити хворого так само, як її відсутність. Трактування Ліліан як вмирущої було б гіршим, ніж ризик їхати з нею автом.

Коли повернувся, вона привітала його веселим обличчям. Відколи прояви хвороби загострилися, вона повеселішала, мовби таким чином згладилося відчуття провини з приводу смерті Клерфе. «Біль після втрати когось, — думала вона з легкою іронією, — стає більш стерпним, якщо людина знає, що їй самій лишилося недовго жити». Навіть почуття бунту проти хвороби зникло після смерті Клерфе. Ніхто не міг втекти, як хворий, так і здоровий, що давало парадоксальну рівність шансів.

— Бідний Борісе! — зітхнула. — Що тобі сказав лікар? Що я не витримаю подорожі?

— Щось у цьому сенсі.

— Я усе витримаю. Хоч би наперекір його пророкуванню. І я ще житиму довго.

Волков поглянув на неї розчулено.

— То правда, душко. Я теж це відчуваю.

— Добре. Тоді налий мені горілки. — Вона підсунула йому свою склянку. — Але з нас окозамилювачі, — сказала згодом. — Кожен з нас має свій дрібний фортель! Зрештою, що нам залишається? Якщо вже людина боїться, то може принаймні добути з цього страху якийсь ужиток. Якийсь феєрверк, якийсь блеф або якусь малу премудрість, яка незабаром розтане.

Дуже лагідного, теплого дня вони поїхали в гори. На середині перевалу на самому закруті вони зустріли авто, яке зупинилося, щоб їх пропустити.

— Ґольманн! — вигукнула Ліліан. — То ж Ґольманн!

Чоловік в другому авті підняв очі.

— Ліліан! І Боріс! Я припаркую авто, — гукнув Ґольманн. — Почекайте на мене.

Він від’їхав трохи далі і повернувся пішки.

— Що сталося, Ґольманне? — запитала Ліліан. — Куди то ви їдете?

— Я здоровий. Мені знову запропонували контракт!

— Контракт? Від кого?

— Від нашої старої фірми. Вчора вони зателефонували. Їм бракує гонщика. — Ґольманн помовчав. Потім відгорнув волосся дозаду. — Торріані вже мають, тепер хочуть спробувати, чи і я надався б. Як добре піде, незабаром їздитиму на невеликих перегонах. Потім на більших. Прошу тримати за мене великі пальці. Тішуся, Ліліан, що міг ще з вами поговорити!

Вони побачили його ще раз, піднявшись на вищий закрут, як з’їжджає додолу, наче голуба комаха, щоб зайняти місце Клерфе, так само, як і Клерфе зайняв місце після когось, а хтось інший займе колись місце Ґольманна.

Ліліан померла за шість тижнів одного сонячного дуже світлого полудня, такого тихого, мовби краєвид затамував подих. Померла швидко і несподівано, наодинці. Боріс спустився ненадовго в село. Коли повернувся, застав її мертву на ліжку. Її обличчя було спотворене, вона задихнулася під час кровотечі, руки мала скорчені біля горла. Але трохи згодом її риси розгладилися, і обличчя стало таким прекрасним, яким ніколи його Боріс не бачив. Він був упевнений, що Ліліан була щаслива, якщо людину можна коли-небудь назвати щасливою істотою.

Про автора

Марія Ремарк (Еріх Пауль Ремарк, 1898–1970) — відомий німецький письменник, який приніс із собою в літературу поняття «втрачене покоління».

У 1916 році пішов на фронт, був поранений, довго лежав у шпиталі. Після війни працював муляром, автогонщиком, журналістом, перевозив надгробні пам'ятники, грав на органі в