Читати книгу - "Глибинний шлях"

Плоти ще раз завернули, і ми побачили вдалині кілька рухливих вогників. Наче хтось розмахував ліхтарями. Пропливли трохи далі і вже могли розгледіти невиразні постаті людей.

— Ге-ге-ге! — загукав Догадов.

Ми всі приєдналися до нього, і наші голоси залунали під склепінням штольні. Нас почули і теж загукали.

Я змінив свого товариша і почав щосили відштовхуватися тичкою, намагаючись швидше добратися до тих людей. Мабуть, працював непогано, бо наш пліт напирав на пліт Догадова. Ми підганяли його. Третій трохи відстав, але й на ньому плотар не жалів сил. Хотілось швидша дістатися до тих людей, заспокоїти їх, сказати, що тепер ніяка небезпека їм не загрожує.

Ось уже перші постаті. Люди стоять на вагонетках. Дехто сидить, а декого, ми помічаємо, підтримують їхні товариші. Очевидно, тут є контужені, поранені або просто виснажені.

Здоровкаємося з першими, кого зустрічаємо. Бачу, як з вагонетки на вагонетку стрибає, кваплячись до нас, якийсь чоловік.

18. У ПІВНІЧНІЙ ШТОЛЬНІ

Той, хто поспішав зустріти нас, був гірничий технік Гмиря, що керував грунтовиймальними роботами у штольні. Тепер він очолював всю групу людей, яких застала тут повідь. Технік плюхнувся у воду, схопився рукою за жердину і, підтримуваний Догадовим, виліз на пліт. До ближчої вагонетки з людьми залишилось метрів десять.

— Не підпливайте до вагонеток, — сказав технік. — Якщо хтось спробує підійти до нас водою, на пліт не пускайте.

— Чому? — спитав Догадов.

— Тут є кілька боягузів, які можуть зчинити паніку. На передній вагонетці люди надійні, вони затримають тих, хто намагатиметься першими прорватися до плотів.

— А що ви хочете?

— Там далі є кілька чоловік з переламаними ногами і кілька дуже виснажених. Ви врятуєте їх в першу чергу. А решту забиратимете за списком.

Розуміється, що люди в штольні були схвильовані нашим прибуттям і кожному хотілося швидше звідси вибратися. Справді, кілька чоловік рушили водою слідом за техніком, але на плоти їх не пустили. Розмовляти з усіма одразу було неможливо, бо на кожній вагонетці стояло лише два-три чоловіки, а вагонетки розтяглись по всій штольні.

— Більше людей на літостатах, — сказав Гмиря.

Ми пропливли до кінця штольні, де стояли літостати.

— А чому ви не пересунули літостатів ближче до виходу? — спитав я.

— Нема струму, — відповів технік. — Мабуть, десь пошкоджено електропровід.

— Телефонний зв’язок не відновився?

— Ні. Майте на увазі, що про відсутність телефонного зв’язку більшість тут не знає. Я тримаю це в секреті, щоб не доводити людей до розпачу.

— Ну, тепер настрій у всіх піднявся.

— Боюсь, що як тільки плоти зникнуть з очей, він погіршає у тих, хто тут лишиться.

Скоро ми опинились біля літостатів. Там освітлення було яскравіше. Я побачив Ліду, Аркадія Михайловича, Тараса і кількох знайомих.

— Не турбуйтеся, товариші, виручимо! — крикнув Догадов.

На всіх обличчях позначилася надзвичайна радість. Але ні, не на всіх. Аркадій Михайлович виглядав настороженим, а Тарас був похмурий. Вони або не вірили в порятунок, або були чимось стривожені. Ліда, хвилюючись, тиснула мені й Догадову руки. Вона просила забрати насамперед поранених і виснажених, яких їй довелося доглядати. Тут було краще, ніж на вагонетках, бо літостати давали змогу розміститися на них з певними вигодами. Вони мали виступи, майданчики й кабінки. Все це вузьке й коротке, але сухе й освітлене. Плоти стали поряд одного, і на них почали переносити тих, хто потребував допомоги в першу чергу. Потім перейшли до списку.

— Я вважаю, що першими треба забрати жінок і дітей, — заявив Догадов.

— Тут тільки три жінки, — відказав Гмиря. — Дві з них уже на плоту.

— Значить, заберемо інженера Шелемеху і Тараса Чутя.

— Обов’язково.

Але Ліда і Тарас рішуче відмовилися від цього привілею. Вони посилались на те, що їхні прізвища мають бути в кінці списку і, тільки коли дійде до них черга, пересядуть на плоти. Аркадій Михайлович, прізвище якого було на початку списку, теж відмовився. Мабуть, старий не хотів залишити Тараса.

Послухавши їх, я заявив Догадову, що теж залишаюсь, щоб звільнити на плоту зайве місце. Палеонтолог обняв мене і сказав:

— Я сам би так зробив, але мені треба керувати. Бувайте! Ми скоро повернемось.

Забравши з півсотні народу, плоти повільно рушили із штольні, прямуючи до виїмки на головному шляху, де їх ждав танкохід і звідки можна було пройти до виходу з шахти пішки. Тепер на літостаті, де я примостився, залишилося зовсім мало людей. Аркадій Михайлович напівлежав, Ліда сиділа біля нього, а Тарас все ще стояв, спираючись на поренчата і стежачи за вогниками на плотах, які зникали вдалині.

— Ви стомились, Аркадію Михайловичу?

— Ні, просто заощаджую сили. Розкажіть, голубе, що діється на білому світі, як трапилась повідь, чи багато наробила шкоди, чи врятовано всіх людей і відкіля ви тут взялися, коли мусили бути в Іркутську?

Хоча мені кортіло розпитати про події у штольні, але довелося поступитися і розповідати першим. Я переказав усе, що знав про причини катастрофи і про план ліквідації поводі. Коли згадав, яке враження справило повідомлення про катастрофу в Іркутську на сесії Наукової ради, Ліда мене перебила:

— Ви теж були на сесії? Розкажіть, як вона проходила.

Я знав, що саме її цікавило найбільше, і постарався викласти все якнайдокладніше.

Мої слухачі надзвичайно уважно стежили за розповіддю, часто запитуючи про різні деталі.

— Значить, всі проти нього? — тихо спитала Ліда.

— Здається. Кротов хотів виступити на захист Ярослава, але не встиг. З усіх інженерів тільки він, мабуть, цілком підтримує Макаренка. Правда, я знаю ще одного чоловіка, який без жодних застережень відстоює проект герметизації тунелю.

— Хто це? — поцікавилася Ліда.

— Наш новоявлений палеонтолог.

— Догадов? — в один голос вигукнули Ліда і Тарас.

Але якщо дівчина вигукнула це майже радісно, то у Тараса здивування прозвучало немов застережливо.

— Він тямущий журналіст, — сказав я про Догадова. — Може й не помиляється, коли підтримує проект Макаренка.

Потім я розповів, як летів літаком, і нарешті почав вимагати докладної розповіді про їхні пригоди.

— Ми чули щось схоже на сильний вибух, — почав Аркадій Михайлович. — Декого цей звук трохи здивував, але перші хвилини ніщо не викликало тривоги. Раптом почулися сигнали, спалахнули сині лампочки. Телефоном сповіщали з пункту управління, щоб усі негайно залишили штольню. Треба сказати, що було кілька таких, які побігли дуже швидко. Плигали на вагонетки, що котилися з породою. Несподівано погасло світло, і вагонетки почали зупинятися. Тоді багатьох людей охопив страх, зчинилася паніка. Наш технік, —