read-books.club » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 52 53 54 ... 131
Перейти на сторінку:
кричить він. — Ви роззяви! Вас до штрафної треба! Ви розкладаєте дисципліну! Я під трибунал вас віддам!

Я внутрішньо сміюся. Налякав! Трибунал! Дурень ти, хочеться мені сказати, але я знаю, тепер з ним краще не зв'язуватися. Я нахиляюся по карабін, який він кидає однією рукою мені під ноги, і відходжу. Сахно швидко йде в хату. На розі, однак, наштовхується на Катю. За нею шкандибає старий. Катя стривожена:

— Що за пальба?

Не відповідаючи, капітан випинає своє підборіддя:

— Ану, збирайтеся! Геть звідси!

— Куди це? Довкола німці,— спокійно каже Катя.

Сахно, трохи збентежившися, дивиться на неї.

— Туди! Уперед! До своїх! — знов сердито махає він за хату в поле.

Катя зітхає і відвертається. До Сахна, кутаючись у ватник, підходить старий:

— Там міни, синку. Нещодавно німці розкладали. Сам бачив. Отут саме вантажні машини стояли. А вони полем розносили.

Катя стоїть збоку, застібає кожушок. Танкіст, підійшовши ззаду, зсовує на потилицю свій хвацький шолом і прислухається до розмови. Сахно прискіпливо витріщується на старого. А я майже фізично відчуваю, як щось у моєму нутрі виразно й журно осідає.

— Де край мінного поля? Де обходити? Будеш показувати! — наказує Сахно.

Старий розводить руками:

— Та хіба ж я знаю? Уперше таке бачив. А потім вони в місто мене завезли. Скільки вони тут наклали — дідько їх знає!

На маленькому подвір'ї напружена пауза. Чути лише гул літаків. Кілька горобців злітають зі стріхи і жваво стрибають по снігу біля наших ніг. Сахно оглядається навкруги.

— Так,— вирішує капітан.— Поранених залишаємо. Німця кокнути. Хоча відставить! Німець піде з нами.

Я зупиняюся перед капітаном:

— Молодшого лейтенанта теж візьмемо.

Мій голос тремтить. У ньому неприхований виклик. Цього разу я вже йому не поступлюся. І Сахно, здається, це розуміє. Кинувши на мене злий погляд, він відвертається:

— Тільки за умови, що сам понесеш.

— Допоможуть. Вони допоможуть, — кажу я й благально дивлюсь на Катю. Вона, однак, спрямовує свій погляд у поле. Тоді я повертаюся до танкіста:

— Друже, ти ж підсобиш?

Танкіст незадоволено відказує:

— А я що, кінь?

Моя ставка бита. Я ледве стримую сльози. Негідники обидва. І Катя також. А я сподівався!.. Тяжко! Страшно! Звісно, своя сорочка до тіла ближча. Боягузи кляті. Ну, чорт із вами! Ще побачимо, чия візьме.

Мене душить образа, гнів. Треба їм щось сказати, принизити їх. Але я не знаходжу слів і кидаюся в хату.

Двері я за собою не зачиняю — мені тепер все байдуже, плювати я хотів на всіх. Я схиляюся над Юрком. Він над силу розплющує очі.

— Юрко, ну як ти?

— Так, нічого, — тихо, через стогін, каже він і питає: — Чому були постріли?

Я не відповідаю.

— Юро, ти можеш? Берися якось за мене. Руками берися.

У очах його спалахує тривога, і він слухняно тягне до мене свої руки. Я повертаюся до нього боком, щоб підставити йому свої плечі. У цю хвилину в хату нечутно заходить Катя. Поруч на підлозі я бачу її валянки.

— Ну, якраз! Саме тобі нести! — гнівиться вона, і від цієї злості щось у мені по-доброму розслаблюється. Катя оглядається. — Гей, фріце, ану, давай!..

— Яволь! Айн момент!

Німець запопадливо підхоплюється. Я чую, як гупають по підлозі його підковані чоботи. З допомогою Каті він переймає з моїх плечей досить-таки важке Юркове тіло. Плащ-намету, однак, немає, і вони беруть Юрка за комір і поли кожушка. І тоді на підлозі схоплюється льотчик.

— А я! А мене? Кидаєте? Завели в оточення й кидаєте? Сволота ви! Піхота проклята! — божевільно кричить він, розмахуючи в повітрі ляльками рук. І раптом істерично схлипує: — Братки! Що ж ви робите? Не кидайте! Я командуючого возив. Я його особистий водій. Він із вас душі витрясе! Негідники! Ви чуєте? Я не подарую!

— Ах, ось воно як! — спиняючись, каже Катя.— Ось ти який льотчик!

— Я не льотчик. Я шофер командуючого. Зрозуміло! Тепер ви мене не покинете. Я знаю військову таємницю. Я маю таємницю. Ага!

Я гублюся й не знаю, що робити. Водночас огидно й жахливо чути все це. Але він такий здоровенний, нам його не підняти. Хіба, може, танкіст візьме? Треба якось перенести його з цієї будки в інше місце, надійніше.

Ми виносимо Юрка на ганок, і я гукаю танкіста, який разом із Сахном стоїть у дворі. Виявляється, тут усе чути.

— Гей, чуєш! Візьми!

Танкіст без слів знімає з плеча автомат, але Сахно різко спиняє його:

— Стій! Я сам...

І рішуче протискується повз нас у хату.

Згинаючись, ми виносимо Юрка на подвір'я, зручніше беремося знов утрьох: я, німець, Катя.

Танкіст кидається у двері слідом за Сахном. Ми мовчки чекаємо.

— Ось що буде з кожним! — кричить Сахно. — 3 кожним панікером і скиглієм! У мене рука не здригнеться!

Студеним вітром повіває в душу. І ми раптом відчуваємо — це не пусті погрози. Рішучості в нього стане.

Сахно вибігає на подвір'я:

— Ну! Ширше крок!

Пригнічені, приголомшені, ми мовчки йдемо в поле. Ззаду біля воріт залишається старий. Він дивиться вслід.

Я знов кульгаю з натягнутим у руці краєм Юркового кожушка. Ноги його тягнуться по снігу. А мені раптом стає шкода шофера. І з кожним кроком зростає в мені ненависть до капітана Сахна. Я вже цілком відчуваю: він здатний на все. Пощади, у разі чого, від нього не жди. Але й шофер, цей самозваний льотчик, також цяця: стільки ошукував нас.

30

У міліції на нас, певно, не дуже чекають.

Поки ми по одному проштовхуємось у вузькі двері, за столом у кімнаті грають у шахи. Грають молодший лейтенант, що сидить за столом, і міліціонер, який стоїть збоку. При нас вони по черзі роблять кілька поспішних ходів. Але до мата, видно, ще далеко, і міліціонер акуратно збирає фігури, прибирає дошку. Молодший лейтенант, насупивши світлі бровенята, обводить нас поглядом, у якому начальницька прискіпливість, змагається зі звичайнісінькою хлоп'ячою цікавістю:

— До стіни! До стіни! Не юрміться біля дверей.

— Не втечемо! — каже наш хлопець у чорному.

Офіцер сухо кидає:

— Охоче вірю.

Він зовсім ще молодий, очевидно, недавній випускник міліцейського училища, і суворості на його обличчі аж надмір. Старшина, який привів нас, стає біля дверей. Ми всі шикуємося в ряд, за три кроки від

1 ... 52 53 54 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"