Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Він підштовхнув чоловіка в білій одежі до Джульєти. Той спробував звільнитися, але йому забракло сил вирватись з могутніх рук капітана Матео. Від болю на шиї і на лобі в нього надулися сині жили. Одержавши доброго стусана, він одлетів на кілька кроків. Матео тимчасом не випускав з поля зору й інших. Здавалось, ті не знають, що їм робити з таким велетнем.

Матео знову сів у сідло. В цю мить він почув чиюсь команду. З хижок вискочили озброєні люди і, щось люто вигукуючи, кинулись до колодязя. Повз саме плече Марко просвистів спис. Другий впився в стегно Джульєти. Кобила здибилася і рвонулась на розбійників. Кров цебеніла з її тіла. Раптом її передні ноги підломилися, і вона впала. Матео полетів наперед, однак у ту ж мить схопився з землі і витягнув свого меча.

«Це караунасці», подумав Марко. Він нарахував десять чи одинадцять чоловік, крім трьох беззбройних, що побігли назад у будинок. Напружений до краю мозок підказав йому про небезпеку. Він інстинктивно скорчився і щільно притиснувся до гриви коня. Над самісінькою його головою пролетів спис. Хлопець круто повернув коня і збив з ніг розбійника. Другого повалив мечем. Одежа прилипла йому до тіла, волосся змокріло, немов після купання. Кінь, неспокійно гарцюючи, почав віддалятися від місця бою.

З дому вибігло троє озброєних чоловіків і кинулися до колодязя, де вже бився з цілим гуртом капітан Матео. Тепер Марко міг тікати. Розбійники не звертали на нього уваги. Безсумнівно, вони за кілька хвилин подолають Матео, який ще шалено відбивався мечем. Чи не краще привести сюди джигітів? В голові Марко спалахували думки.

— Тікай, Марко! — почув він голос Матео.

Перед ним лежав чийсь спис. Курява стояла хмарою, брязкотіла зброя, лунали крики й стогін поранених. Четверо розбійників було вбито.

— Поклич допомогу! — прохрипів Матео.

Все трапилось з блискавичною швидкістю. На шиї Матео стягнувся зашморг, червоні кола попливли у нього перед очима, і він, втрачаючи від болю свідомість, упав на землю. Меч полетів у куряву. Марко спрямував коня проти розбійників. П'ять списів перетяли йому шлях. Думки його працювали швидко й чітко. Він пришпорив коня. Той здибився і, круто повернувшись на задніх ногах, помчав геть.

Марко оволоділа одна думка: врятувати Матео!

До нього долинали прокльони і лайка розбійників. Кінь летів повз дерева, кущі і прірви з швидкістю, на яку тільки був здатний. Марко припав до його гриви. Дорога, петляючи, вела вгору.

Врятувати Матео!

Голова в хлопця боліла, кров шуміла у вухах і била в скроні, тупо віддавався по всьому тілу пульс серця. Нестерпно хотілося пити. Рот заповнила клейка слина. А сонце продовжувало немилосердно пекти. Здавалось, дорога до вершини гори не матиме кінця.

Раптом Марко здалося, що він чує цокіт копит. Він обернувся, але на дорозі не було нікого. Розбійники не гнались за ним. Очевидно, вони боялися джигітів, які охороняли караван.

Марко сіпнув коня за повід і вперіщив його канчуком. В цю мить, на превеликий свій подив, він побачив двох коней без вершників, які спокійнісінько бігли йому назустріч. Спочатку Марко подумав, що коні просто-напросто втекли під час обіднього привалу, однак зразу ж відкинув цю думку. Адже джигіти легко зловили б їх.

Коли коні підбігли ближче, він упізнав скакуна свого батька. Страх скував його сили. Марко одпустив повід, і його запінений кінь спинився. Тепер уже не лишалось сумніву: це був вороний жеребець батька, до того ж ще й поранений. Марко зіскочив з коня і підкликав вороного; почувши знайомий голос, той обережно підійшов до Марко.

Хлопець схопив його за вуздечку, але зразу знову відпустив. Треба дізнатися, що трапилось. Намагаючись одігнати важкі думки, він прив'язав коня до дерева і побіг далі пішки.

Адже разом з батьком — дядько Мафіо і джигіти. Та ще й купці, що їдуть з ними, мають зброю. Не так просто напасти на караван.

Тепер Марко вже докоряв собі за те, що покинув батька. Він міг би допомогти йому. Але звідки він узяв, що на караван вчинено напад? Ось зараз він побачить, як вони всі мирно відпочивають у затінку пальмового гаю.

Марко прискорив кроки. Дорога вела через плато і зникала в тісній ущелині.

Якесь дивне почуття самотності опанувало його серед цих тихих, темних гір, під безхмарним небом. Плато було вкрите сірозеленою, степовою травою впереміж із колючками.

Гарячий вітер дув над цією жалюгідною рослинністю, здіймаючи хмари куряви. Марко приставив дашком долоню до очей і побачив на краю плато групу вершників, яка швидко наближалася до нього. Хтозна, чи вершники в білому вже помітили його, чи ні. Бігти назад до коня було пізно. Він упав на землю і поповз по траві, поміж низенькими кущами. Кроків за п'ятдесят від дороги він лишився нерухомо лежати.

За хвилину він обережно підняв голову і глянув крізь траву. Пилюка різала йому червоні, запалені очі, пасма волосся звисали на обличчя. Він нарахував дванадцять озброєних верхівців. Судячи по їхньому вигляду, це були розбійники з села. За зброю їм правили списи. На спинах в них висіли луки, але в сагайдаках не було вже жодної стріли.

Серце в Марко закалатало. Здавалось, вершники їдуть просто на нього. Він витягнув з піхов меч і поклав на похваті біля себе, а в ліву руку взяв кинджал. Страху він уже не відчував. Насувалось щось неминуче, і втекти від нього було неможливо. Якщо його побачили — він загинув.

Оце-то пригода!

Чи ж про таке він мріяв у Венеції, в ті часи, коли рвався серцем на далекі кораблі, коли йому остогидла прекрасна сліпуча лагуна!

Чи ж про такі пригоди він мріяв! Він б'ється з розбійниками і работорговцями. Він звільняє Зусінку, красиву, сумну дівчину-циганку! Він — славнозвісний герой! А там і нагорода: золото, срібло й подяка людей.

І ось він лежить у пилюці, на вітрі, під пекучим сонцем… Серед пахучих трав…

І сріблястий фазан плигає перед його очима.

І верхівці в білому вбранні з темними, відчайдушними обличчями наближаються до нього.

І здається, що кожен удар серця триває цілу вічність.

Марко втратив відчуття часу. Він ладен був битися мечем і кинджалом, ногами й зубами. Він міцно стиснув у кулаці кинджал і напружив м'язи для стрибка.

Списи вершників були в крові, одежа — пошматована. Вони поминули Марко. З собою караунасці везли двох полонених, міцно прив'язавши їх до коней. Один з них був Хасан-бек. Закривавлений, без пам'яті, він лежав