Читати книгу - "Галапагос"

І це набагато приємніше для всіх.

Люди, проте, ще вбивають рибу, а коли її не вистачає, їдять олулйв, які й досі їх не бояться.

Я міг би пробути тут іще мільйон років, і все одно, певен, цього було б замало для олушів, щоб вони втямили: люди для них небезпечні. Отож вони й досі, як настає пора парування, — я вже казав про це, — танцюють собі й танцюють.

Того вечора в людей на «Баійї де Дарвін» було справжнє свято. Вони їли на верхній палубі, й сама палуба правила їм за тацю, а капітан був шеф-кухарем. Він готував для них смажених наземних ігуан, фаршированих крабами та дрібно посіченими зябликами. Подавав також смажених олушів, фаршированих їхніми ж таки яйцями й политих розтопленим пінгвінячим жиром. Все це — вельми вишукана їжа. Всі знов були щасливі.

А з першими променями вранішнього сонця капітан та Мері знову пішли на берег, узявши тепер із собою й дівчаток канка-боно. Дівчатка нарешті щось уторопали з того, що коїлось навколо. Всі вони вбивали й убивали, перетягуючи свої жертви на судно, аж поки в його холодильниках уже було, крім Джеймса Уейта, птахів, ігуан та яєць на цілий місяць. Тепер вони мали вдосталь не лише палива та води, а й добрячої їжі.

Капітан уже збирався запустити двигуни. Він поведе судно на схід з максимального швидкістю. При цьому, пояснював він Мері, вони неодмінно пройдуть повз Південну, Центральну або хоча б Північну Америку, якщо тільки… — тут почуття гумору повернулося до нього знов — «… якщо тільки нас не спіткає нещастя і ми не проскочимо Панамським каналом. Та навіть якщо таке й станеться, я вас запевняю: згодом ми опинимося в Європі або в Америці».

Після цього він засміявся, і Мері теж. Все нарешті мало бути гаразд. Але двигуни не запускалися.

9

На той час, коли «Баійя де Дарвін» зникла в спокійних океанських водах — а це сталось у вересні 1996 року, — всі, крім капітана, називали її, з легкої руки Мері, не інакше як «Скрегіт віконниць».

Цю зневажливу назву Мері запозичила з пісеньки, яка була в репертуарі «Мандаракса» й мала такий текст:

Вирушав корабель до далеких земель.

І звався він «Скрегіт віконниць»;

Гнів стихій не лякав моряків,

І не мав капітан безсонниць.

Стерновий же одне добре знав давно:

Небезпекою нехтувать треба.

Не стирчав день і ніч за стерном,

А хропів унизу у себе.

Чарлз Керріл (1842–1920)

І Хісако Хірогуті, і її пухнаста дочка Акіко, і Селіна Макінтош — усі називали судно «Скрегіт віконниць». Як, зрештою, і дівчата канка-боно. Їм подобалося звучання цих слів, хоч вони їх і не розуміли. І коли вони народять дітей — доти цього ще не сталось, — то розповідатимуть їм, що самих їх привезло сюди з материка дивовижне судно, тепер воно вже загинуло, але тоді звалося «Скрегіт віконниць».

Акіко — вона вільно володіла мовою канка-боно, так само як і англійською та японською, і була єдина людина, що могла спілкуватися з дівчатами, — так і не знайшла задовільного перекладу назви «Скрегіт віконниць» їхньою мовою.

Цю назву та її іронічний підтекст самі канка-боно зрозуміли б не краще, ніж сучасні остров’яни, що гріються на білому піщаному пляжі біля голубої лагуни, якби я йому чи їй шепнув на вухо: «Скрегіт віконниць».

Невдовзі по тому, як «Скрегіт віконниць» пішов на дно, Мері почала здійснювати свою програму штучного запліднення. Вона мала тоді шістдесят один рік і була єдиним статевим партнером у капітана — шістдесятишестирічного чоловіка, чий сексуальний потяг був не такий уже й нездоланний. До того ж він мав тверду рішучість не залишати нащадків, бо вважав, що існує велика ймовірність передати їм хорею Гентінгтона. А крім усього, він був расист і зовсім не мав потягу до Хісако та її пухнастої дочки, а тим більше до індіанок, хоч вони зрештою і народять від нього дітей.

Не забудьмо, що ці люди весь час чекали на порятунок, і не могли знати, що саме вони були останньою надією людського роду. Тож до сексу вони вдавалися лише для того, щоб приємно згаяти час, удовольнити хіть, краще спати й бозна для чого ще. Всі розуміли, що народжувати в таких умовах дітей було б безвідповідально: адже Санта-Росалія — не те місце, щоб вирощувати потомство, до того ж діти завдадуть додаткових продовольчих труднощів.

Що народження тут дитини буде трагедією, Мері не гірше за інших усвідомлювала ще до того, як «Скрегіт віконниць» приєднався до флотилії еквадорських підводних човнів.

Серцем вона відчувала це й далі, але великий мозок почав ніби знехотя щоб не сполохати її, замислюватись: а чи не можна капітанову сперму, яку він упорскував у неї приблизно двічі на місяць, у той чи інший спосіб передати котрійсь із жінок, здатних народжувати, а там вона, гляди, й завагітні. Акіко мала тоді лише десять років і ще не досягла статевої зрілості. А от дівчатка канка-боно, яким було від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти років, статевої зрілості вже досягли напевне.

Великий мозок підказував Мері те, що вона дуже часто повторювала своїм учням: не буде шкоди, а користь, навпаки, може вийти чимала, коли люди програватимуть у думці ту чи ту ідею, хоч якою безглуздою, нездійсненною чи непотрібною вона здаватиметься на перший погляд. На Санта-Росалії Мері запевняла себе так само, як колись підлітків у Іліумі, що обігравання навіть найбезглуздіших ідей не раз приводило до важливих наукових відкриттів у ті, як вона казала мільйон років тому, «новітні часи».

Вона проконсультувалася з «Мандараксом» щодо допитливості.

І сказав «Мандаракс»:

Допитливість — це одна з незмінних і сталих властивостей жвавого розуму.

Семюель Джонсон (1709–1784)

Але «Мандаракс» їй не відкрив, а великий мозок і не збирався підказувати ось чого: коли вже в ній зародилась ідея незвичайного, не позбавленого шансу на успіх експерименту, то великий мозок не дасть їй спокійно жити, аж поки вона цей експеримент таки здійснить.

То була тоді, на мій погляд, найпідступніша риса тих великих мозків. Вони мовби нашіптували своїм господарям: «Ось є