Читати книгу - "Викрадач ангелів"

— Га? — здивувався Юнсон. — За кого це другого? Я бачу лише дзвонаревого сина… і якісь сині іскри. Що то таке? Певно, щось… ненормальне?

І він, захвилювавшись, разом із переляканим секретарем дрібними кроками зайшов у приміщення.

— Я тобі покажу ненормальне! — сказав Фелікс і вдарив Юнсона крилом так, що той сахнувся вбік. Потім сторопіло схопився за вухо й розлючено розглянувся довкіл.

— Не зважай ні на що. Годі стовбичити й вилуплювати баньки, боягузе, — заревів Оксамитовий Лицар. — Якщо ви схопите хлопця, я заплачу додатково ще за кілька скульптур! Уявіть собі, скільки вони коштують.

Юнсон кинувся за Фабіаном. Хлопець принишк, а тоді, коли Фелікс знов ударив негідників крильми, скористався нагодою і метнувся до дверей.

Фабіан вибрався на галерею й сховався за колоною. Він чув, як у дзвіниці лютував Оксамитовий Лицар.

— За ним!

Обидва чоловіки миттю вийшли з дзвіниці. Фабіан притулився до самої колони, намагаючись перетворитися на млинець, та марно. Вони його знайшли й витягли зі сховку.

Він і чув, і бачив, як розвивалися події у дзвіниці. Там тріщали, лускали й розліталися навсібіч червоні й сині іскри. Він спробував випручатися, але його потягнули сходами вниз і запхнули в неф.

Там він просто остовпів, уражений видовищем, яке побачив. Крізь двері чорного ходу і з ризниці в церкву сунули юрби безмовних загадкових наглядачів, їхні кроки відлунювали на кам’яних плитах, той звук підіймався по стінах угору, сягав стелі й спадав униз.

Постаті розійшлися по церкві й заходилися розбирати все, що було вартісне: картини, ікони, скульптури ангелів, срібні речі з вівтаря. Те, що міцно трималось, вони відкручували або зривали, незважаючи на те, що псували стіни.

— Ні! — у розпачі скрикнув Фабіан. — Що це ви робите?

Проте його ніхто не почув, вони й далі робили своє, неначе ті сновиди. Дехто допався до колони ангелів, що була витвором цілого життя родини Берґгаммерів, і став відбивати з неї ангелів. Фабіан від злости заплакав. Секретар схопив мотузку, що валялась долі, й міцно прив’язав нею хлопця до церковної катедри.

— Стоятимеш тут, поки ми з усім упораємося, а тоді побачимо, що з тобою робити, — просичав він. — Тут ти принаймні нам нічим не нашкодиш, а ми тим часом підженемо сюди вантажівки.

Юнсон вийняв мобільний телефон, і Фабіан зрозумів, що зараз той подаватиме сигнал.

Хлопець зробив ще одну спробу звільнитися, та мусив од неї відмовитись. Натомість став пильніше придивлятися до того, що відбувалося.

Деякі постаті він упізнав. Скажімо, поштмейстера, поліцейського, лікаря, змішувача фарб і ще кількох. Усі вони мали на очах таку саму сіру плівку, як мав і Турд. У них були застиглі погляди, і працювали вони мовчки.

«Їх наче хто загіпнотизував, — подумав Фабіан. — Тепер я розумію! Оксамитовий Лицар надумав винести з церкви всі вартісні речі до дня літнього сонцевороту, щоб домогтися гарантій на ангелів та мистецькі скарби. Але ж, щоб провернути таку роботу, йому потрібно ціле воїнство! Через те він завербував „футболістів“. Коли їх виявилось замало, він став набирати всіх підряд — і дітей, і дорослих».

Птахоспів! Раптом Фабіан згадав про свого рятівника. Що з ним сталося? Напевно, він не може бути серед цих роботів? Хлопець смикався й шарпався сюди-туди, намагаючись звільнитися.

Коли це хтось злегка поплескав його по плечі. Позад нього стояв органіст Птахоспів — так щільно закутаний у чорний плащ, що його можна було переплутати з одним із тих загадкових наглядачів.

— Не ворушися, — зашепотів він. — Я звільню тебе. Нам треба закалатати в дзвони й покликати на поміч.

І тут Фабіан згадав слова ангела Рафаїла: «Не забувай про церковні дзвони. Завдяки їм ти завжди можеш покликати на допомогу». Нині вони й справді потребували допомоги, а Фелікс був зайнятий іншим.

Птахоспів схопив із вівтаря чашу й засунув її собі під пахву однієї руки, щоб здавалося, ніби він бере участь у грабуванні, а другою намагався розв’язати мотузку, якою було зв’язано Фабіана. Однією рукою то давалось нелегко, і хоч секретар був низького росту й худий, та вузол зав’язав тугенький.

— Пошукайте у моїй лівій кишені, — зашепотів Фабіан. — Там ви знайдете срібну шпору. Дайте її мені, і я сам переріжу мотузку Птахоспів зробив, як хлопець просив, і став так, щоб затулити хлопця від тих, хто був у нефі внизу. Фабіан чимсили заходився різати мотузку, і вона невдовзі перервалася. Шпора знов своє зробила.

— Йдіть поперед мене до дверей на галерею, — зашепотів Фабіан, засовуючи срібну шпору в кишеню. — Сховайте мене своїм плащем.

Під прикриттям Птахоспіва, який тепер ніс дві масивні вівтарні чаші й дуже роздався у плечах, Фабіан непомітно дістався до дверей, шмигнув у них і побрався сходами вгору. Зійшовши на галерею, він почув, що ангели ще й досі билися в дзвіниці. Отже, зараз до дзвонів не дістатися. Він підкрався до дверей і зазирнув усередину.

В приміщенні металися іскри, літали блискавки й було повно синюватого диму. Вочевидь, перевагу мав Фелікс. Він сидів на плечах Оксамитового Лицаря і погойдувався, насунувши йому капелюх на темні окуляри так, що той, мов сліпець, ледве тримався на ногах Ангел широко всміхався і, здавалось, просто кайфував. Та ось Оксамитовий Лицар схопив його за крила. Він щосили заходився його тягнути і таки стягнув зі своїх пліч. Опинившись на підлозі, Фелікс трішки спантеличився, а темний ангел кинувся на нього та й ну його товкти.

— Цього разу я тебе обскубу, — ревів він між наскоками. — Мені вистачить і однієї шпори, щоб тебе, нікчемо, знищити! — він підняв стиснутий кулак, збираючись нанести Феліксові немилосердний удар, але той так угрів його крильми, що Оксамитовий Лицар гунувся об стіну поруч із дверима.

— Ось почекай, поки я знайду другу шпору, — спинаючись на ноги, запихтів темний ангел. — Тоді ти втратиш будь-який шанс.

Фабіанові в голову сяйнула неймовірна ідея. Він просунув голову в шпарину дверей і привітно всміхнувся.

— Ти часом не її шукаєш? — єлейно спитав хлопець, помахавши срібною шпорою перед носом Оксамитового Лицаря.

На обличчі темного ангела з’явилась така бридезна гримаса, якої Фабіан ніколи досі не бачив. Його серце стиснулось, і він, не тямлячи себе від жаху, помчав у бік галереї. Він чув за собою репет Оксамитового Лицаря, повен ненависти, і якийсь гул у повітрі, — все воно свідчило про те, що його ось-ось схоплять. І що з ним буде тоді? Фабіан боявся про те навіть думати, він просто біг.

Зненацька до нього долинуло лопотіння крил, і він побачив, що вгорі летів Фелікс.

— Гарно придумано, — похвалив