Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Поступово-поступово, але в тій же Олесиній душі, у збентеженому єстві її почала наростати тривога. Щось було з нею, в ситуації довкола неї, не так. Вона не знала, що то таке, та несподівано відчула: справа не лише в уявній закоханості Ігоря Леонідовича. Уявній? Напевне. Їй примарилося. Щось проти неї готується, замишляється, але що? Не може так добре тривати довго! Треба бути готовою до якогось підступу, до несподіваного обвалу або пастки. Так, пастки. Її внутрішній звірок вже не сміявся, а скімлив.

Якось за відсутності шефа Олеся заглянула до його кабінету, чого раніше не робила. Та раніше він і не залишав його відчиненим. Навмисне лишив? Олеся оглянула кабінет, його робочий стіл. Погляд упав на календар на столі. Якісь незрозумілі скорочені записи. Олеся перегорнула календар і побачила… побачила напис «Олеся» і три плюси. Що означають ці «+ + +»? Погортала далі назад і знову наштовхнулася на своє ім’я. Тепер поруч його стояло «+ +». Ще перегорнула і… Так — Олеся і один плюс. Скромненький значок «+». Що означають ці позначки? А головне — це зростання. Успіхи його в неї? Щодо неї? Але ж ніяких успіхів не було. Олеся стала пригадувати, що трапилося у дні, позначені її ім’ям і загадковими плюсами чи хрестиками. Звичайні, рядові робочі дні. Може, то оцінка її роботи? Може… Олеся цієї миті відчула дивний холодок за плечима. Хтось наче там стояв і дивився їй у спину. Різко розвернулася. Нікого.

«Ти велика страхопудка», — дорікнула собі.

Вимовила вголос:

— Ти велика страхопудка.

Але холодок не проходив. А що, як справді значки означають не плюси, а хрестики… Олеся поспішно кинулася до дверей. І вже біля них її спинила несподівана думка. Вар’ятська. Неймовірна.

Вона кинулася назад до стола. Стала гарячково гортати календар, але тепер вже вперед, до майбутнього. І майбутнє видало їй те, що вона шукала. Олеся і «+ + + +». Чотири плюси. Ні, чотири чорні хрестики. Четверте вересня. Четверте? Погортала календар назад. Ні, просте співпадіння, бо попередні записи випадали на дні, де не було цифр «три» або «два». Але співпадіння здалося їй зловісним. Більше того, погортавши далі, на сторінці «25 грудня» побачила напис «Олеся» і вже п’ять хрестиків. Мороз пробіг по шкірі. Стало по-справжньому страшно.

«Отакої», — подумала Олеся.

Кинулася до дверей. І якраз вчасно, бо до приймальні заходив відвідувач. Начальник управління експертиз і прогнозування Віктор Платонович Стерхів.

— Ігоря Леонідовича немає?

— У відрядженні.

— Ну, що ж…

Він повернувся, щоб вийти. І спинився. Подивися на Олесю надто пильно. Чого б то? Олеся внутрішньо вся задрижала. А Стерхів стояв і дивився.

— Ви щось хочете спитати? — не витримала Олеся.

— Спитати? — Він трохи повагався, наче щось зважуючи. — Ні, нічого.

Направився до виходу. У дверях озирнувся.

— Я хотів вам дещо сказати, але передумав.

І вийшов. До Олесиної тривоги додалася ще одна. Що хотів сказати цей чоловік? Що він знає? Про неї? Проти неї? Про те, що готується довкола неї? Попередити про небезпеку?

Звірок всередині вже не скімлив, а стих. Наче здох. Помер. Помер?

2

Майдан зустрів їх шумом безлічі голосів, знайомим димком і піснею, яку виводили хлопці й дівчата біля одного з наметів. Олесі в якийсь момент здалося, що вона знаходиться всередині цієї пісні, більше того, є одним зі слів цієї пісні. Іменем з пісні.

«Я Катерина, яка несе воду, — подумала Олеся. — Але де мій Роман, який пасе воли? Де воли, які мають пастися?»

Їй здалося, що навіть не від присутності кількох десятків тисяч людей, не від їхніх подихів, не від вогників од буржуйок, а саме од цієї простої пісні стало тепліше, Майдан зігрівся. Незвично було чути цю звичайну пісню там, де звучали голосні промови й патріотичні пісні. Зараз ніхто не виступав, і це теж здавалося дивним.

Олесю, як й інших працівників Державного агентства, попередили, щоб вона не ходила на Майдан. Але Олеся ходила, бо ходила Ліля, з якою вона подружилася, коли переїхала з Луцька до Києва і в столичній школі стала «селючкою», а Ліля її захищала, ходила, бо була за натурою своєю непокірною. Покари не боялася, а втім, чи покарав би її Ігор Леонідович?

— Ходімо, — торкнула за руку Ліля.

Але ні біля волинського намету, ні всередині хлопця, котрого звали Ярославом, не знайшли. Він там, серед Майдану, де от-от має початися мітинг, сказали їм.

— Покликати? — спитав білявий хлопець і дістав сотовий телефончик.

— Клич, — швидше звеліла, ніж попросила Ліля.

Ярослав постав перед ними таким, як і описувала Ліля: високим (правда, до кличківських стандартів не дотягнув), з виразним худорлявим обличчям, ледь загостреним носом, жвавий і в той же час немовби од чогось засоромлений.

Олеся глянула на нього раз, вдруге, потім на щасливу Лільку, яка й не приховувала свого щастя й осяювала Майдан сильніше за ліхтарі на стовпах і навіть за прожектори на дахах будинків. Ліля сказала, що, може, вони пройдуться, потім, відповів Ярослав, трохи послухаємо.

«Я пропала, мамусю, я пропала, — подумала раптом Олеся. — Що мені робити?»

Вона вирішила піти геть — і не пішла. Вона посунулася разом з Ярославом і Лілею ближче до основного натовпу. Уже говорили зі сцени, щось промовляв до Лілі Ярослав, Ліля до нього — Олеся нічого не чула. Того вечора вона перетворилася у мовчунку, більше того — у глухоніму мовчунку. Їй було досить його присутності, звуку його трохи глухуватого голосу, тепла, яке йшло від нього. Цей хлопець, довга тичка, цей предмет Лілиного інтересу став окремою планетою. Він обертався довкола невидимого Сонця, і Олеся оберталася разом з ним.

«Я його нікому не віддам, — подумала Олеся. — Нікому, бо світ його вкраде й заховає від мене. Нікому, навіть Лільці. Бо хто вона така, щоб щось у мене відбирати? Так, я власниця, і Лілька повинна про це знати».

— Чого ти мовчиш, Олесю? — спитала Ліля, й це були перші слова, які почула Олеся, що стала глухонімою.

— М-м, — промичала Олеся. — М-м.

— У тебе що — зуб заболів? — сказала Ліля.

— Усі зуби, — сказала Олеся. — І всі нерви. Усі руки і ноги.

І