Читати книгу - "Соловей"

Раптом він відпустив її. Вона відступила, шукаючи вимикач. Коли вона ним клацнула, нічого не відбулося.

— Більше нам нічим платити за світло, — сказав батько і запалив гасову лампу. У мерехтливому світлі здавалося, що він зліплений з воску, який поступово тане. Його зморшкувате обличчя геть обвисло, повіки трохи набрякли й посиніли. На пласкому носі можна було чітко розгледіти пори завбільшки із головку на шпильці. Та хай яким стомленим і старим він здавався, найбільше її занепокоїв його погляд.

Щось сталося.

— Ходімо зі мною, — кинув він різко. Він провів Ізабель повз комору до її кімнати. Там він розвернувся й поглянув на неї.

Позаду нього, освітлена лампою, стояла відсунута шафа. Двері потаємної кімнати були відчинені. Сильно тхнуло сечею. На щастя, льотчика там уже не було.

Ізабель похитала головою, не в змозі щось сказати.

Чоловік присів на краєчок її ліжка, схиливши свою голову.

— Боже милий, Ізабель. Від тебе самі халепи.

Вона не могла поворухнутися. Чи думати. Вона дивилася на двері спальні, розмірковуючи, чи зможе втекти з квартири.

— Нічого такого, тату. Просто хлопець, — те що треба. — Побачення. Ми лише цілувалися.

— Усі твої хлопці мочаться в комірчині? Ти, мабуть, дуже популярна, — він зітхнув. — Годі цих шарад.

— Шарад?

— Минулої ночі ти знайшла льотчика і сховала його в комірчині, а сьогодні відвела до мсьє Леві.

Мабуть, їй почулося.

— Вибач, що?

— Збитий льотчик, який мочився в комірчині й залишив брудні сліди в коридорі. Ти відвела його до мсьє Леві.

— Я не розумію, про що ти кажеш.

— Молодець, Ізабель.

Коли він замовк, її ще більше охопила тривога.

— Я знаю, що ти приїхала сюди як підпільний кур’єр і працюєш на мережу Поля Леві.

— Я-як…

— Мсьє Леві — мій давній друг. Коли нацисти захопили місто, він прийшов і відірвав мене від пляшки бренді. Влаштував мене на роботу.

Ізабель ледве могла стояти. Їй не хотілось наближатися до батька, тож вона сіла просто на килим.

— Я не хотів, аби ти в це вплутувалася, Ізабель. Тому насамперед я відіслав тебе з Парижа. Я не хотів ризикувати тобою. Але я мав здогадатися, що ти сама знайдеш небезпеку.

— А як щодо інших випадків, коли ти відсилав мене геть? — Вона одразу пошкодувала, що спитала, але слова вихопилися самі.

— Я кепський батько. І ми обоє це знаємо. Принаймні став таким після смерті твоєї мами.

— Звідки нам було знати? Ти ніколи не намагався бути батьком.

— Я намагався. Ти просто не пам’ятаєш. Утім, тепер уже пізно про це згадувати. У нас є серйозніші проблеми.

— Атож, — відповіла вона. Усе її минуле наче перевернулося з ніг на голову. Вона не знала, що думати чи відчувати. Краще змінити тему. — Я… планую дещо. Мене певний час не буде.

Він поглянув на неї.

— Я знаю. Я говорив із Полем, — після цих слів він надовго замовк. — Ти ж розумієш, що відтепер твоє життя зміниться? Ти житимеш у підпіллі. Не зі мною чи з кимсь іншим. Тобі не можна буде проводити на одному місці більше, ніж кілька днів. Ти не зможеш абсолютно нікому довіряти. І ти більше не будеш Ізабель Розіньйоль. Ти будеш Жульєтт Жервез. Нацисти й колабораціоністи завжди шукатимуть тебе, а якщо знайдуть…

Ізабель кивнула.

Їхні погляди зустрілися. У цю мить Ізабель відчула між ними зв’язок, якого не було ніколи раніше.

— Військовополонених вони ще трохи жаліють. Але ти на це не зможеш розраховувати.

Вона знову кивнула.

— Ти до цього готова, Ізабель?

— Готова, тату.

Тепер кивнув він.

— Ту, кого ти шукаєш, звуть Мішлін Бабіну. Вона подруга твоєї мами, яка мешкає в Уррюні. Її чоловік загинув під час Великої війни. Думаю, вона прихистить тебе. І скажи Полю, що мені терміново потрібні фото.

— Фото?

— Фото льотчиків, — після тривалої паузи він нарешті всміхнувся. — Серйозно, Ізабель? Ти й досі не второпала?

— Але…

— Я підробляю документи, Ізабель. Саме тому я працюю на вище командування. Я починав із написання брошур, які ти розповсюджувала в Карріву, але… виявляється, поет має навички шахрая. Хто, по твоєму, дав тобі ім’я Жульєтт Жервез?

— А-але…

— А ти подумала, що я працюю на ворога. Хоч я і не звинувачую тебе.

Раптом вона побачила в ньому когось нового: не жорстокого та байдужого чоловіка, яким він здавався завжди, а людину зі зламаною долею. Вона підійшла й присіла біля нього. Вона дивилася на батька, а гарячі сльози рікою текли з її очей.

— Чому ти відштовхнув мене та В’янн?

— Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, яка ти вразлива, Ізабель.

— Я не вразлива.

Його обличчя скривилося: у ньому заледве можна було вгадати усмішку.

— Ми всі такі, Ізабель. Саме цього нас навчає війна.

Розділ 19

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Усі чоловіки, які будь-яким чином допомагатимуть пілотам збитих ворожих літаків, що спускаються на парашутах чи здійснюють аварійні посадки, сприятимуть їхній втечі, приховуватимуть їх чи допомагатимуть у якийсь інший спосіб, будуть розстріляні на місці.

Жінки за подібний злочин будуть відправлені в концентраційні табори в Німеччині.

— Здається, мені пощастило, що я жінка, — пробурмотіла Ізабель собі під ніс. Як це німці й досі не помітили, що станом на жовтень 1941 року Франція перетворилася на країну жінок?

Навіть вимовивши ці слова, вона відчула в них фальшиву браваду. Вона хотіла почуватися сміливою, як Едіт Кавелл, але тут, на залізничній станції, яку патрулювали німецькі солдати, їй було страшно.

Однак відступати було пізно. Після місяців підготовки вона і четверо льотчиків були готові випробувати план утечі.

Цього холодного жовтневого ранку її життя зміниться. Сівши в потяг, що прямує до Сен-Жан-де-Люз, вона перестане бути Ізабель Розіньйоль, дівчиною з книжкової крамниці, яка мешкає на бульварі ла Бурдоне.

Відтепер вона Жульєтт Жервез, кодове ім’я — Соловей.

— Ходімо, — Анук узяла Ізабель під руку й відвела її від оголошення до квиткової каси.

Вони готувалися дуже ретельно, й Ізабель добре знала план. Була лише одна проблема: усі їхні спроби зв’язатися з мадам Бабіну були безуспішні. Про цей важливий момент — пошук провідника — Ізабель муситиме подбати сама. Лейтенант МакЛіш, одягнений як селянин, стояв неподалік і чекав на сигнал. Усе, що в нього лишилося з бортового аварійного комплекту — дві таблетки берзедрину і маленький, наче ґудзик, компас, приколотий до комірця. Йому видали фальшиві документи, тож тепер він — фламандський фермер. МакЛіш мав посвідчення та дозвіл на роботу,