Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Отож, - сказав Чон До. - Коли обвалюється тунель, ми маємо відкопувати завалених. Очі в них тоді пласкі й заліплені. А роти - завжди широко роззявлені й повні землі. На це дивитися просто немає сили - така забита землею горлянка, бурий брудний язик… Це - наш найбільший страх, який закінчується тим, що всі стоять колом навколо тебе й дивляться на жах твоїх останніх хвилин. То твій дядько, коли ти його бачиш уночі біля раковини, - це він прокинувся від сну, у якому вдихає землю. У такому сні повна темрява. Ти затримуєш подих, затримуєш, а коли вже сили нема, коли ось-ось вдихнеш землю - прокидаєшся, задихаючись. Після такого сну мені необхідно вмитися. Якийсь час я просто дихаю - і більш нічого, але весь час здається, що не віддихаюсь.

Ванда якусь мить дивилася на нього.

Сказала:

- Я хочу тобі дещо дати, добре?

Вона дала йому маленький фотоапаратик, який уміщувався на долоні. Схожий він бачив у Японії.

- Сфотографуй мене, - попросила Ванда. - Просто наведи й натисни кнопку.

Він узяв апарат у темряві. На ньому був маленький екран, на якому ледве видніли обриси того, що в об’єктиві. І - спалах.

Ванда сунула руку в кишеню й дістала яскраво-червоний мобільний телефон. Коли вона показала його Чонові До, там на екрані показався його знімок.

- Їх зробили для Іраку, - розповіла вона. - Я давала такі місцевим людям, які до нас ставилися дружньо. Якщо вони відчувають, що мають щось мені показати, то фотографують. Знімок іде на супутник, а потім - особисто мені. Пам’яті в апараті немає, фотографії не зберігаються. Ніхто ніколи не зможе дізнатися, що ти сфотографував чи куди воно пішло.

- А що ти хочеш, щоб я фотографував?

- Нічого конкретного, - сказала Ванда. - Усе, що хочеш. Коли захочеш показати мені щось таке, що допоможе зрозуміти твою країну, просто натисни кнопку.

Він роззирнувся, немовби гадаючи, що можна в такому темному світі сфотографувати.

- Не бійся! - Ванда нахилилася до нього. - Простягни руку і сфотографуй нас!

Він відчув, як вона притислася до нього, закинула йому руку на плече.

Він сфотографував, потім подивився на екран.

- Мені треба було всміхнутися? - спитав він, повертаючи Ванді телефон.

Вона подивилася на знімок.

- Яке інтимне фото, - засміялася вона. - Ну так, ти міг би трохи розслабитись. Усмішка б не завадила.

- Інтимне… - повторив Чон До. - Я цього слова не знаю.

- Ну, розумієш, близьке, - спробувала пояснити Ванда. - Коли двоє людей усім діляться й між ними немає таємниць.

Чон До подивився на фото.

- Інтимне, - сказав він.

Уночі вві сні Чон До почув Бо Сона. Оскільки цей хлопчик був глухий, то говорив дуже гучно, а вві сні це було ще гірше - він міг цілу ніч репетувати, вигукувати незрозумілі плутані фрази. Чон До відвів йому нари в коридорі, де більшість хлопців ціпеніли від холоду: поцокотять зубами, поцокотять - і далі тиша. Але з Бо Соном це не пройшло - від цього він уві сні став ще гучніше кричати. І цієї ночі Чон До чув його ниття й голосіння і якимось чином почав розуміти глухого хлопчика. Набір звуків сходився в слова, і хоча Чон До не міг скласти їх у речення, але розумів, що Бо Сон намагається донести до нього якусь важливу істину. Ця істина була велична й жахлива, і щойно в словах глухого хлопчика став проглядатися певний сенс, щойно глухий відчув, що його чують, - Чон До прокинувся.

Розплющив очі й побачив собачий писок: пес приліз на його подушку. Чон До бачив, як під повіками рухаються очі тварини, що тихенько скавчить у своєму страшному сні. Він простяг руку й погладив тварину вздовж шерсті - скавчання припинилося.

Чон До натяг штани й нову білу сорочку. Босим пішов до кімнати доктора Сона. Там була лише спакована валіза в ногах ліжка.

Нікого не було ні на кухні, ні в їдальні.

Знайшов він доктора лише в загороді, той сидів біля дерев’яного столика для пікніка. Віяв опівнічний вітерець. Через місяць, який щойно зійшов, перебігали хмари. Доктор Сон уже знову перевдягнувся в костюм із краваткою.

- До мене заходила жінка з ЦРУ, - сказав Чон До.

Доктор Сон нічого не відповів. Він дивився на вогонь: жар у посудині ще жеврів, і коли над ним проносився вітерець, то в жаровні пульсувало рожеве світло.

- Знаєте, про що вона мене питала? - продовжив Чон До. - Питала, чи почуваюся я вільним.

На столі лежав ковбойський капелюх доктора Сона, він притримував його рукою, щоб не здуло:

- І що ж ти сказав цій бравій американці?

- Правду, - відповів Чон До.

Доктор Сон кивнув.

Його обличчя здавалося якимсь опухлим; від старості його повіки висіли, затуляючи розплющені очі.

- А вам вдалося? - поцікавився Чон До. - Отримали те, що треба, чим би воно не було?

- Чи я отримав те, що треба? - пожвавішав доктор Сон. - У мене є машина і водій, є квартира на горі Моранбон. Моя дружина, коли вона в мене була, - то було втілення кохання. Я бачив білі ночі в Росії й мандрував Забороненим Містом. Я читав лекції в університеті Кім Ір Сена. Я катався на гідроциклі із самим Великим Керівником на холодному гірському озері, бачив, як на фестивалі Аріран[29] десять тисяч акробаток одночасно перевертаються. А тепер я скуштував техаського барбекю.

Від таких розмов Чона До пройняли дрижаки.

- Докторе Соне, ви хочете мені щось сказати? - спитав він.

Доктор Сон помацав пальцем середину капелюха.

- Я всіх пережив, - зітхнув він. - Колег, друзів. Бачив, як їх відправляють у колгоспи, на шахти, а хтось просто згинув. Перед нами поставало стільки складнощів. Стільки проблем і пригод. Але ж я тут, старий доктор Сон. - Він по-батьківськи поплескав Чона До по нозі. - Непогано для сироти війни.

Чон До й далі мав таке відчуття, ніби це ще продовження сну і йому зараз говориться майже зрозумілою мовою щось важливе. Він озирнувся й побачив, що собака пішов за ним і зараз дивиться на нього звіддалік і візерунок на його шкурі міниться від вітру.

- У цю хвилину, - промовив доктор Сон, - сонце високо над Пхеньяном, але все ж нам треба спробувати поспати. - Він підвівся й додав: - У кіно про Техас про це кажуть: Time to get some shut-eye .

Зранку